Прес-центр

Підписатись на новини

Про війну на сході України і лихо, яке вона принесла мільйонам українців, знають усі. Проте часто замовчуються інші деталі –  про те, як деякі державні інституції, які мали би полегшувати життя цим знедоленим особам, роблять, м`яко кажучи, навпаки. Особливо на фронті боротьби з бюрократією держінститутів не щастить пенсіонерам. Як зазначив один з фахівців у галузі права: «Нам говорять, що ми тримаємо курс до Європи, а в діях державних інституцій Україна схожа на Північну Корею». І виходячи з ситуації, що склалася навколо пенсіонерів з тимчасово окупованих територій, таке твердження не слід вважати далеким від істини. Чому? Аналізує адвокат Ario Law Firm Микола Соколов.

У зв’язку з бойовими діями на Сході України велика кількість громадян нашої країни змушені були покинути своє постійне місце проживання та переїхати до інших, безпечніших регіонів. З метою врегулювання питання щодо надання додаткових гарантій громадянам, постраждалим від війни, визначення їх статусу, порядку отримання пенсії та соціальних виплат Верховною Радою України був ухвалений  Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706 – VII, у якому  визначено, що тимчасово переміщеною особою – є особа, яка:

  • перебуває на території України на законних підставах;
  • має право на постійне проживання в Україні;
  • була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характер.

При цьому даний статус не є спеціальним, та жодним чином не підміняє собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом, і тим більше не є тим статусом, який звужує обсяг конституційних прав та свобод особи. Даний статус надає спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706 – VII), а саме: доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб тощо.

Масштаб проблеми

Згідно з інформацією, опублікованою на сайті Міністерства соціальної політики України, станом на 02 травня 2018 року, за даними структурних підрозділів соціального захисту населення обласних та Київської міської державних адміністрацій, в України взято на облік 1 500 186 переселенців або 1 225 470 сімей з Донбасу і Криму.

У звіті Пенсійного фонду України за 2017 рік міститься статистична інформація щодо кількості пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб, яким виплачуються пенсії. На 01 січня 2017 року пенсії виплачувалися 548,9 тисячам таких пенсіонерів, а на 01 січня 2018 року їх кількість становила 516,1 тисяч осіб. При цьому точних даних про чисельність пенсіонерів, які перебувають на непідконтрольній території, зокрема про померлих та тих, що виїхали до інших держав, немає.

Відповідно до дослідження Агентства ООН щодо питань міграції, 18 % домогосподарств переселенців повідомили, що з початку конфлікту на Сході України їм зупинили виплати, зокрема і пенсій. З загальної кількості 15 % були позбавлені виплат з 2017 по грудень 2017 року. Більше (25 %) були позбавлені виплат з січня по червень 2018 року. Найбільша кількість таких випадків стосуються щомісячної адресної допомоги (75 %). Відповідно до цього дослідження, пенсію припинили виплачувати 19 відсоткам опитаних переселенців. Якщо вважати цю цифру релевантною, то в перерахунку до офіційної чисельності зареєстрованих пенсіонерів-переселенців, пенсію припинили виплачувати 98 тисячам пенсіонерів. Це співставно з чисельністю населення такого міста, як Ірпінь.

У свою чергу, заступник міністра соціальної політики Микола Шамбир заявив, що «багато було зроблено» для спрощення перевірок тимчасово переміщених осіб. А заступник міністра з питань окупованих територій та ТПО Георгій Тука додав, що «не слід розганяти зраду і говорити про сотні тисяч заморених геноцидом пенсіонерів».

«Турботливий» ПФУ

Враховуючи вищевикладене, пропоную розібратися, що ж саме «було зроблено» зі слів заступника міністра соціальної політики у частині нарахування та виплати пенсії територіальними органами Пенсійного фонду України.

Так, у своїй діяльності органи пенсійного фонду керуються Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат ВПО за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 та ст. 12 Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706 – VII, так званим «правилом 60 днів». Дане правило передбачає, якщо пенсіонер з будь-яких причин відсутній на підконтрольній території більше 60 днів, то Управління соціального захисту населення скасовує йому довідку тимчасово переміщеної особи, а управління Пенсійного фонду України у свою чергу припиняє виплату пенсії. При цьому на письмові запити фізосіб щодо причин припинення виплат, управління, у більшості випадках, у відповіді зазначають, що повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеної особі у разі їх припинення відповідно до підпункту 4  пункту 12 Порядку (скасування довідки тимчасово переміщеної особи) можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення, передбачених законодавством (подання заяви – отримання нової довідки – проходження перевірки – отримання пенсії).

З цього постає питання,  як пенсіонеру ФІЗИЧНО прожити ці шість місяців, якщо пенсія є єдиним джерелом його існування? При цьому, заборгованість за попередні періоди не виплачується, а кошти можна отримати тільки з дати подання заяви щодо поновлення виплати. У той же час органи  Пенсійного фонду зазначають, що суми, соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Але ж даний Порядок, на який посилаються фахівці ПФУ, так і не був розроблений. Взагалі з незрозумілих причин державні посадовці відносять пенсію до соціальних виплат. Пенсія – набуте право кожного громадянина та є його/її власністю, яка зароблена працею.

Самодіяльність територіальних органів ПФУ

У зв’язку з даною ситуацією за допомогою правників в інтересах пенсіонерів було подано велику кількість позовів до територіальних органів Пенсійного фонду України щодо поновлення виплат та стягнення заборгованості. Наведу певні приклади відзивів, які були надані до суду органами Пенсійного фонду щодо обґрунтування своєї «правомірної» позиції.

Так, Рубіжанське об’єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області зазначало, що управління (мовою оригіналу): «забезпечує державну політику у сфері накопичення коштів та виплати пенсій. Випадки безпідставної виплати пенсії можуть призвести до дефіциту бюджетних коштів, що спричиняє значну шкоду державним інтересам. Крім того, зазначені факти можуть стати причиною невчасних виплат пенсії найменш забезпеченій верстві населення: людям похилого віку, інвалідам та неповнолітнім, позбавленим батьківського піклування» (справа Адвоката В. Корсунського).

Відзначилось і управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова, яке «вигадало» особливі умови та особливий статус по відношенню до регулювання питання виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам.

З цього випливає питання: чи є у вищезазначених органів є своя (інша) Конституція Україна та свої ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ з вибірковим підходом до них?

У більшості випадках суди ухвалюють рішення на користь пенсіонерів. У своїх рішеннях зазначають, що  правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат є Закон України № 1058 – IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України № 1058 – IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсії.

Підстави припинення виплати пенсії встановлені статтею 49 цього Закону, за приписами частини першої якої виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Аналіз наведеного нормативно-правового акту дає підстави зробити висновок про те, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених статтею 49 Закону № 1058 – IV. Посилання органів Пенсійного фонду на підпункт 4 пункту 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування як підставу для припинення виплати пенсії, є необґрунтованим, оскільки підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, як встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, а саме Законом № 1058 – IV.
Крім того, Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акту. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, яким і  є Постанова КМУ від 08.06.2016 № 365.

Що каже судова практика

Щодо судової практики з цього питання, то треба зазначити, що у постанові Верховного Суду від 22.03.2018 року по справі № 243/6391/17  за результатом розгляду аналогічного спору (припинення виплати пенсії особі, яка перемістилась з району проведення антитерористичної операції), суд дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття Пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Зауважимо, що вищезазначений Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706 – VII також не визначає порядку чи підстав для припинення виплат пенсії громадянам України, як і будь-який інший закон не встановлює таку підставу припинення виплати пенсії, як скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи, зміна місця проживання, застосування Інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан», списки Служби безпеки України, що так завзято застосовують органи Пенсійного фонду.

У постанові Верховного Суду від 20.06.2018 року у справі № 408/3096/17-а зазначено, що  суди встановили, що рішення про припинення виплати позивачу пенсії з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», відповідачем не приймалось. За таких обставин, колегія суддів попередніх інстанцій про порушення відповідачем вимог ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», оскільки позивачеві припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав. Доводи відповідача щодо необхідності застосування норм постанов Кабінету Міністрів України є безпідставними.

Також з приводу цього питання Суди посилаються на практику Європейського суду з прав людини, а саме – відповідно до п. 51 рішення по справі «Пічкур проти України» було зазначено, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, у якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на підставі того, що він більше не проживає на території України та у п. 54 зроблено висновок про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з цією статтею, користування правами і свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднані зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Ілашко та інші проти Молдови та Росії» Європейський суд з прав людини визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров’я» (МРП). Однак, навіть за відсутністю ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов’язання за ст. 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників. В цьому рішенні також зазначено, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратистський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма допустимими дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Крім того, як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.03.2003, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, – Україні чи за її межами.

Сьогодні ж склалася цікава ситуація. А саме, 20 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду разом з матеріалами адміністративної справи № 805/402/18 про розгляд типової справи Верховним судом як зразкової справи. До подання було додано копії матеріалів по 26 типових справах.
Рішенням від 03.05.2018 Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду (як суд першої інстанції) адміністративний позов до Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання неправомірними дій та зобов’язання вчинити певні дії (поновити виплату пенсії) був задоволений у повному обсязі.

Висновки Верховного суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню у всіх адміністративних справах, в яких позивачі: 1) є громадянами України; 2) мають статус внутрішньо переміщених осіб, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи;3) є пенсіонерами та отримують пенсію, призначену їм відповідно до Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

І, як часто відбувається в нашій державі,  державний орган подав навіть щодо явно «сумнівних» власних дій апеляційну скаргу про скасування вищезазначеного рішення  Верховного Суду та ухвалення нового – про відмову в задоволенні позовних вимог. У частині 11 статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення Верховного Суду в зразковій справі підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами перегляду рішень в апеляційному порядку, визначеному Кодексом.

Ухвалою Верховного Суду від 11.06.2018 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області та призначено розгляд справи на 04 вересня 2018 року.

Що ж сподіваємось, що Верховний Суд у складі Великої палати винесе справедливе рішення з цього питання та дасть належну правову оцінку діям державних органів, а отже і захистить порушені права ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, які потребують допомоги та підтримки.

P.S.
Підбиваючи підсумки усьому вищевикладеному, хочу наголосити, що та система контролю за тимчасово переміщеними особами, яку запровадив Кабінет Міністрів України, скоріше нагадує нагляд за умовно-достроково звільненими. І це є порушенням прав та гарантій, які закріплені в Основному законі України – Конституції та містить ознаки дискримінаційного поводження, про що також неодноразово зазначали Суди в рішеннях по даній категорії справ.

Микола Соколов, адвокат, юрист Ario Law Firm

ФОТО з сайту “Новости Донецка”

читати далі

Адвокат Ario Law Firm Наталія Швець в авторській колонці на LIGA.net досліджує як довести у суді свою непричетність до автопригоди за допомогою даних відеореєстраторів поліцейських.

Ви стали учасником дорожньо-транспортної пригоди, поліцейський виписує за це штраф. Ви не згодні з рішенням правоохоронця і маєте твердий намір довести свою непричетність до чи невинуватість у ситуації, що склалася. Одним з доказів можуть стати дані з відеореєстратора водія. Але що робити, якщо такого немає? Пропоную розібратися.

Багато сказано і написано про вагомість даних з відеореєстраторів автолюбителів при доказуванні у суді. Особливо активно відеореєстратор використовується автовласниками, які більшу частину свого життя проводять за кермом. Встановлюють їх з метою використання зафіксованої інформації у якості доказів у суді, якщо у цьому виникне потреба. Така інформація може бути доказом в адміністративних справах при адміністративних правопорушеннях та при дорожньо-транспортних пригодах.

У разі, якщо водієм вчинено адміністративне правопорушення, працівники органів Національної поліції України складають протокол та на місці вчинення правопорушення, у певних випадках, виносять постанову у справі про адміністративне правопорушення. У більш драматичних ситуаціях, якщо сталась дорожньо-транспортна пригода з потерпілими, яка кваліфікується як кримінально-каране діяння, відомості про неї заносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань та порушується кримінальне провадження.

Відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення доказами у справі про адмінправопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку, орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для вирішення справи.

Зокрема такими даними вважаються у тому числі і записи з відеореєсратора, закріпленого на форменному одязі поліцейського. Нагрудна відеокамера чіпляється з правого боку.

Як отримати докази з відеореєстратора поліцейського?

Згідно зі ст. 34 Закону України “Про національну поліцію” поліція, серед іншого, може застосовувати такі превентивні заходи, як використання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису.

Окрім того, згідно зі ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію», поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні.

На сьогоднішній день, відео з камер, встановлених на дорогах, може використовуватись у разі необхідності надання доказів у суді. При цьому за зафіксовані на такому відео порушення поліція поки що не має право штрафувати водіїв.

У цьому контексті, важливо знати, що відповідно до Наказу Департаменту патрульної поліції НПУ від 03.02.2016 року №100, яким затверджено “Інструкцію про порядок зберігання, видачі, приймання, використання нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) працівниками патрульної поліції та доступ до відеозаписів з них” після здачі технічного приладу уповноважена особа структурного підрозділу інформаційних технологій та зв’язку управління патрульної поліції за наявності технічної можливості зберігає відеозапис на сервері до 30 діб.

Тобто, фактично, той відеозапис, який міститься на нагрудному відеореєстраторі, також повинен зберігатись до 30 діб. У разі, якщо водій оскаржує постанову про притягнення до адміністративної відповідальності, складену співробітниками поліції, то він має право витребувати відеозаписи з нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції, які причетні до складання протоколу про адміністративне правопорушення через суд. Таке витребування – поширена судова практика.

Записом з відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції можна скористатись у суді у разі, якщо, наприклад, водій при оскаржені постанови про притягнення до адміністративної відповідальності намагається довести порушення, які були вчинені поліцейськими при складені протоколу або постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, або, коли не було відеореєстратора в автомобілі і необхідно підтвердити якісь доводи. Серед порушень поліцейських, які оскаржуються найчастіше: невнесення запису до протоколу відомостей про свідків автопригоди, неознойомлення учасника з правами та обов`язками тощо.

До речі, зйомка є превентивним заходом, а відповідно до ст. 31 ЗУ “Про Національну поліцію” під час проведення превентивних поліцейських заходів, поліція має про це повідомити, тобто попередити водія про ведення відеозйомки.

У свою чергу і водій має право спитати поліцейського про те, чи відбувається відеозйомка. У разі ж відмови представника правоохоронних органів відповідати чи вмикати камеру, – внести ці відомості до протоколу.

Звертаю увагу – якщо правоохоронець не повідомив вам, що здійснюється відеофіксація, не покладайтеся на долю чи законослухняність правоохоронця. Вимагайте у нього увімкнути відеофіксацію – це його обов’язок. При цьому, якщо відеофіксація здійснюється, ви не маєте права заборонити правоохоронцю її здійснення.

Так само, у підтвердження доводів своєї позиції, поліцейські можуть самостійно надати суду відеозапис з нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції.

Тобто, як сторона, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право скористатись інформацією з нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції, так і поліцейські у підтвердження законності своїх дій також мають право використовувати цю інформацію.

Джерело: http://ua.news.liga.net/society/opinion/videoreestrator-rozsudit

читати далі

Практика показує, що винести меру “імпічмент” – простіше простого. Але як це співвідноситься з чинним законом? В авторській колонці для ЛІГА.net аналізує адвокат, радник Ario Law Firm Кирило Юхно.

Усунути незручного політичного опонента з посади у місцевій владі сьогодні в Україні вкрай просто. Після місцевих виборів 2010 року випадки прийняття місцевими радами рішень про дострокове припинення повноважень міських голів стали звичайною справою. Дострокове звільнення мерів з посади мало місце, зокрема, e Чернівцях у 2011 році,  Тростянці, Южноукраїнську, Кузнецівську, Нетішині у 2012 році, в Ужгороді у 2014 році, у Миколаєві у 2017 році, і знову в Чернівцях у 2018 році.

Як адвокат, який має досить репрезентативну практику щодо захисту інтересів посадових осіб, можу зазначити, що реальною причиною таких відставок стають конфлікти між “мерами” і “губернаторами” (рідше – між “мерами” і депутатами відповідної місцевої ради).

Сценарії “імпічменту”

Сценарії та обставини звільнення мерів з посади майже скрізь однакові.

По-перше, вигнані мери, як правило, є висуванцями опозиційних партій і не мають серйозної політичної підтримки.

По-друге, депутати місцевої ради використовують для “імпічментів” чисто формальні приводи – судові рішення, якими визнаються незаконними певні дії, бездіяльність або розпорядження мера.

По-третє, виконання обов’язків відстороненого мера покладається на секретаря місцевої ради, який, як правило, є лояльним до правлячої партії. І хоча за Законом наслідками звільнення мера з посади повинні бути позачергові вибори, такі вибори зазвичай не проводяться.

Реалізації саме таких сценаріїв сприяють норми чинного Закону “Про місцеве самоврядування”, які дають депутатам право достроково звільнити мера, якщо мер (дослівно) “порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень”.

На перший погляд, норма цілком логічна: не порушуй закон – і нема про що хвилюватися. Але є єдине “але” (а може, навіть і не єдине). Непристебнутий ремінь безпеки в автомобілі – це теж порушення закону. Так само, як і неповна відповідь мера на письмове звернення громадянина (а таких відповідей мери міст обласного значення підписують щотижня сотні).

Завдяки таким формулюванням Закону, наприклад, у Миколаєві у жовтні 2017 року депутати відправили мера у відставку за те, що він двічі дав неповні відповіді на звернення громадянина, який хотів домогтися зниження тарифів на водопостачання і за неповні два роки каденції написав близько сотні звернень, а також за те, що мер звільнив двох керівників комунальних підприємств, які згодом поновилися на роботі через суд, і наклав вето (зупинив дію) на рішення міської ради, яким пропонувалося за безцінь продати комунальне нерухоме майно в інтересах тих же депутатів (само собою, через підставних осіб). Причому “за безцінь” – це анітрохи не применшення. Наприклад, оціночна вартість одного із запропонованих для приватизації торгових приміщень в центральній частині Миколаєва площею 60 кв. м становила всього 136 тис. грн. Мер Миколаєва в результаті оскаржив своє звільнення у суді і був відновлений на посаді міського голови. Правомірність рішення суду першої інстанції потім підтвердила і апеляція.

Прогалини закону

Однією з правових підстав для захисту миколаївського мера стало те, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини невід’ємною складовою принципу верховенства права є дотримання законності, що включає концепції якості закону, заборону свавілля і пропорційність.

Концепція якості закону, в свою чергу, означає, що закон повинен бути передбачуваним у своєму застосуванні і чітким для розуміння. Тобто, кожен мер має розуміти, за які порушення законів і за які порушення прав громадян його можуть достроково звільнити. Пропорційність у вузькому сенсі означає, що суворість покарання повинна бути співмірна з тяжкістю наслідків допущеного порушення. А заборона свавілля означає, що повноваження будь-якого органу або посадової особи повинні здійснюватися згідно з визначеним порядком (регламентом) роботи такої особи, при наявності законних підстав для реалізації таких повноважень, і при прийнятті рішень виключається довільність. З’ясування думки громадськості при вирішенні питання про дострокове припинення повноважень сільського, селищного, міського голови також дозволить запобігти довільне використання депутатами їх повноважень і сприятиме реалізації принципу народовладдя.

Таким чином, з метою дотримання принципу верховенства права, який є загальним для всіх цивілізованих європейських країн, для забезпечення політичної стабільності та формування правової культури в депутатському середовищі, чинний Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” вимагає термінових змін в частині конкретизації підстав для дострокового припинення повноважень сільських, селищних, міських голів, та визначення порядку прийняття такого рішення відповідними радами.

Зокрема, необхідно визначити процедуру і конкретизувати кожне з трьох підстав можливого дострокового звільнення сільського, селищного, міського голови:

1. Процедура “імпічменту” обов’язково має включати надання меру часу для дачі депутатам пояснень у письмовій формі за кожним фактом виявлених порушень, надання письмових пояснень посадовими особами, до функціональних обов’язків яких віднесено підготовку відповідного рішення (розпорядження) мера; обговорення питання про відповідальність глави на громадських слуханнях, з’ясування думки територіальної громади з приводу доцільності дострокового припинення повноважень мера; участь в громадських слуханнях членів територіальної громади в кількості не меншій кількості голосів виборців, отриманих головою на місцевих виборах;

2. Підставою для дострокового припинення повноважень має бути не просто “порушує Конституцію і закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень”, а встановлення судом або постійною депутатської комісією з питань регламенту, що сільський, селищний чи міський голова діяв всупереч порядку, встановленому законодавством і регламентом відповідної ради, ухвалив рішення або вчинив дії, які призвели до порушення законних прав та свобод громадян і юридичних осіб, вийшли за межі управлінських ризиків і не відповідають інтересам територіальної громади, а відновлення порушених прав і свобод неможливо або значно ускладнено в разі продовження виконання повноважень відповідним сільським, селищним або міським головою.

Джерело: http://www.liga.net/politics/opinion/impichment-mestnoy-vlasti-zakonnost

читати далі

Законодавчо визначитися з термінологією IT-галузі, вирішити питання з оподаткуванням ПДВ, ввести пільги для вітчизняних IT-компаній, а також пільги у сфері валютного законодавства тощо. Саме такі першочергові завдання окреслив IT- бізнес на зустрічі з представниками Державної фіскальної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Верховної ради України, аудиторами та юристами. Така зустріч відбулася у рамках проекту журналу «Рейтинг» за участі Ario Law Firm – «IT-галузь та податкові пільги».

“Для вас має бути окреме законодавство як для галузі, яка розвивається. У нас не відбувся перелом думки щодо таких інтелектуальних галузей, які до сих пір працюють за старими правилами. Але ми і не можемо залишатися у рамках старого законодавства. Я із задоволенням хочу почути дискусію. Ми маємо почути вас: IT- галузь не може залишатися у невизначеному стані”, – розпочала зустріч Ніна Южаніна, голова Комітету податкового та митного законодавства ВРУ.

У свою чергу Дмитро Цимбаленко, представник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, зазначив, що наразі готується декілька законопроектів, націлених на розвиток IT-галузі. Серед них “Про підтримку стартапів”. Мета законодавчої ініціативи – залучення інвестицій у галузь.

Під час першого заходу у рамках проекту представники провідних українських IT-компаній країни, усі як один, висловилися щодо законодавчої невизначеності термінології галузі. Законодавче поле не дає визначення багатьом питанням, яким надають пільги податківці.

Також серед запитів від бізнесу:

  • Необхідність вирішення питань з оподаткуванням ПДВ. Питання має бути формалізоване та декриміналізоване
  • Підтримка саме вітчизняного виробника у розрізі законодавства про працю шляхом зниження податкового навантаження на фонд оплати праці
  • Необхідність позбутися нинішніх протиріч у законодавстві
  • Необхідність пільг для представників галузі у розрізі валютного законодавства. Так, вже незабаром набирає чинності Закон про валюту, проте у НБУ є право самостійно встановлювати обмеження
  • Необхідність уніфікувати логіку надання податкових консультацій.

“Узагальнююча податкова консультація з приводу постачання програмної продукції була затверджена ще у 2013 році. Сьогодні вже 2018 рік, ІТ-сфера стрімко розвивається, у податкове законодавство також вносяться численні зміни. Але звертаємось ми до консультації 2013 року. У зв’язку з цим, не тільки платники податків, а і податківці, та інколи юристи плутаються у визначенні понять, досить часто неправильно визначають природу правовідносин. Така ситуація сприяє збільшенню податкових спорів та корупційних механізмів. Для того, щоб уникнути таких непорозумінь, необхідно внести конкретику”,- підкреслила адвокат податкової практики Ario Law Firm Наталія Швець.

Лариса Антощук, керівник практики вирішення податкових спорів KPMG Law Ukraine, розповіла про проблеми оподаткування операцій з надання доступу до онлайн-сервісів та хмарних технологій (SaaS, PaaS, IaaS). Спікер звернула увагу на те, що законодавством чітко не визначено, яка правова природа таких операцій та яким чином здійснювати їх юридичне оформлення. Така неврегульованість призводить до виникнення низки юридичних, податкових та облікових проблем у всіх учасників процесу: від провайдерів до кінцевих користувачів.

На прикладі реальних спорів Лариса Антощук розповіла про неоднозначність підходів фіскальних органів до оподаткування таких операцій та можливі податкові ризики як компаній-постачальників, так і кінцевих споживачів. Спікер зробила висновок про нагальність підготовки законопроекту з питань оподаткування хмарних сервісів.

Підсумовуючи зустріч, Ніна Южаніна запропонувала учасникам консолідувати позицію бізнесу щодо необхідних змін до податкового кодексу.

А у разі ж, якщо законодавство не буде модернізовано, як зазначив один з учасників заходу, Україна зазнає нового масового явища – “IT-шників на євробляхах”.

За словами організаторів заходу, подібні зустрічі будуть продовжені у майбутньому заради пошуку спільних найбільш конструктивних рішень, які б внесли розуміння щодо механізмів оподаткування як IT-спільноті, так і представникам контролюючих органів.

IT-бізнес та держава: діалог можливийIT-бізнес та держава: діалог можливий

читати далі

Владислав Грищенко, радник Ario Law Firm в  авторській колонці для ЛІГА.net – про те, чому Україні потрібен Закон про зброю.

Немає закону – немає відповідальності. Відсутність Закону про зброю підвищує рівень злочинності, та не допомагає законослухняним громадянам захищатись

Згідно з нещодавно опублікованим дослідженням Швейцарського незалежного центру Small Arms Survey щодо загальної кількості вогнепальної зброї на руках у цивільних осіб в усьому світі, Україна входить до топ-25 країн світу (з 230) з обігу легальної та нелегальної зброї. За дослідженням, на руках у цивільних осіб в Україні на кінець 2017 року зберігалось близько 4,4 млн одиниць зброї. Відповідно до звіту Нацполіції, станом на 1 січня 2018 року в Україні зареєстровано 663 126 власників вогнепальної зброї, у яких в особистому користуванні знаходяться 736 918 одиниць мисливської гладкоствольної зброї і 145 859 одиниць мисливської нарізної зброї. При цьому, за даними Української асоціації власників зброї на початок цього року на руках у населення може бути близько 5 млн одиниць незареєстрованої легкої зброї. Ці, навіть приблизні, цифри вражають.

Звісно, точно підрахувати кількість нелегальної зброї в українців – неможливо. По-перше, на зростання її кількості вже п`ятий рік поспіль впливає воєнний конфлікт на сході. Інший чинник – погіршення криміногенної обстановки в країні як через відсутність нормальної реформи правоохоронних органів, так і через слабку економіку держави. Зазначені фактори дозволяють без проблем озброюватись криміналітету, та, як не парадоксально, змушують законослухняних громадян заради своєї безпеки купувати нелегальні «стволи». Можна безкінечно довго дискутувати на цю тему, але життєва мудрість: «краще нехай двоє ведуть до суду, ніж четверо несуть до могили» реально діє, є об’єктивною реальністю сьогодення і штовхає людей, чия робота несе ризики стати об’єктом нападу зловмисників, – до незаконного придбання зброї. Більш того, вже не є сенсацією випадки вчинення злочинів із використанням як ручних гранат, так і гранатометів. Звідси випливає питання, чи слід нам готуватися до використання злочинцями легкої бронетехніки та армійських мінометів на вулицях мирних міст?

Що стосується легальної зброї, то на сьогодні українцям дозволено тримати мисливську гладкоствольну зброю. Причому, якщо раніше для цього необхідно було бути членом спілки мисливців, то зараз для цього необхідно бути осудною людиною, пройти спеціальний курс навчання та отримати відповідні довідки. Трохи складніша процедура для отримання дозволу на купівлю нарізної мисливської зброї. Проте і це можливо.

Що стосується володіння травматичною зброєю, то вона дозволена лише певній категорії населення: правоохоронцям, суддям, журналістам, учасникам судового провадження та представникам добровольчих формувань, що захищають громадський порядок.

Найбільш проблемним питанням для громадян залишається відсутність права володіння короткоствольною нарізною зброєю. Наразі «законними» власниками такої зброї можуть бути лише ті особи, які отримали її як нагороду. Не ставлячи під сумнів заслуги багатьох таких осіб, які дали їм право на отримання подарунку, наявність героїчних заслуг у деяких людей з цього переліку викликає не просто сумнів, а подив.Крім того, враховуючи досить напружену криміногенну обстановку, наявність значної кількості вогнепальної зброї у кримінальних елементів та зростаючу зухвалість злочинів, які вчиняються, потенційні можливості «травмата» не можливо навіть порівняти з уражаючими факторами нарізного короткостволу.

До речі, слово «законний» вище по тексту у лапки взято не просто так. Це слово має означати, що існує певний закон, який регламентує порядок обігу зброї. В Україні такого закону не існує в принципі. Є підзаконні акти у вигляді наказів МВС ?про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання певних видів зброї громадянами, є відомчі документи, які регламентують порядок обігу та використання зброї Збройними силами України та правоохоронцями. Проте такі накази урівнювати із Законом – некоректно.

Коли немає Закону. Наслідки

Безсумнівно, що нелегальний обіг зброї – це зло, яке, у свою чергу, породжує інші злочини, які вчиняються із її використанням. Проте боротьба держави із одним злом не має породжувати беззаконня, інакше це коло буде неможливо розірвати.

Згідно з ст.263 Кримінального кодексу України носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу – караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Носіння, виготовлення, ремонт або збут кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу – караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Таким чином, диспозиція статті передбачає наявність встановленого саме Законом порядку володіння зброєю і кримінальну відповідальність за його порушення. Вочевидь, не можливо порушити Закон, якого не існує.

Проте наша судова система у переважній більшості випадків закриває очі на відсутність цього закону та виносить обвинувальні вироки за ст. 263. Саме тому, хоча і рідкі, але вже непоодинокі випадки виправдальних вироків, мотивовані відсутністю цього Закону, розцінюються представниками правничого середовища як позитивні.

Зазначене свідчить про реальну дію принципу «нема Закону, нема і злочину». І якщо за 27 років незалежності України законодавець так і не спромігся прийняти відповідного Закону, то це провина не громадян чи суддів, а проблема формування законодавства держави.

Вважаю чистою маніпуляцією посилання на неможливість застосування цього правового принципу, що може паралізувати боротьбу з нелегальним обігом зброї. У суспільства вже давно є запит на те, щоб Закон був єдиним для усіх. Тобто сьогодні законодавець має або визнати неспроможність диспозиції статті 263 ККУ і внести в неї зміни, якими віддати вирішення питань обігу зброї у громадян на відкуп осіб, які приходитимуть на посаду Міністра внутрішніх справ та формуватимуть відомчі інструкції за власним баченням або ж кон’юнктурою політичного моменту, або ж один раз ухвалити давноочікуваний Закон про зброю, що врегулює основні питання її обігу.

Жорсткі обмеження чи ліберальне законодавство

Тема прийняття Закону про зброю вкрай непопулярна серед українських політиків, адже у самої ідеї ухвалення такого Закону багато противників. Певна частина суспільства вважає, що за умови ухвалення відповідного законодавства вулиці українських міст перетворяться на полігони. Отже, запропоновані законодавчі ініціативи далі комітету Верховної ради нікуди не виходять.

На мій погляд, на подібні точки зори про «не ту ментальність» і «ми не готові» можна запропонувати, наприклад, офіційно заборонити виделку, адже вона призводить до ожиріння, або автомобілі – адже у ДТП гинуть люди. Суть у цьому проста: зброя сама по собі не вбиває. Вбивають люди, які її використовують.

І прихильники ухвалення Закону про зброю як раз і домагаються того, аби у громадян було більше можливостей захиститися від зловмисника або ж припинити злочин, а відповідно і «відбити» бажання у злодія натиснути на курок.

Тож сьогодні боротьба точиться навколо двох основних речей:

  1. Ухвалення безпосередньо закону, який дасть чіткі визначення окремих видів зброї та встановить основні правила її обігу.
  2. Можливістьцивільних осіб володіти короткоствольною вогнепальною зброєю.

Тут слід коротко роз`яснити: зброя відноситься до бойової, якщо вона стоїть на озброєнні у спецслужб або армії. Вона має різноманітні характеристики залежно від того, є вона армійською чи поліцейською. В армійській зброї – максимально уражуючі властивості для ведення бойових дій, а поліцейська зброя передбачає застосування в умовах міста, невеликої території. Тобто мова йде про те, аби дозволити короткоствольну зброю, скажімо, поліцейської спрямованості для вільного носіння. Багатьох це лякає, але для роз`яснення, чому це необхідно наведемо трохи статистики.

  • У 1996 році уряд Австралії заборонив володіння багатьма видами вогнепальної зброї. Число збройних пограбувань за наступні вісім років дії закону зросло на 59%.
  • Британський уряд заборонив володіння вогнепальною зброєю в січні 1997 року. Однак пізніше він же повідомив, що з 1996 по 2003 роки число злочинів із застосуванням насильства зросло на 88%; число озброєних пограбувань – на 101%; число зґвалтувань – на 105% і вбивств – на 24%.
  • На руках у громадян Німеччини перебуває 10 мільйонів одиниць легальної зброї. При одночасному зростанні кількості легального зброї загальне число злочинів, пов’язаних із застосуванням зброї, за період з 1971-го по 1994 рік скоротилося на 60%.
  • Чиказьким університетом у США були проведені дослідження, в результаті якого виявилося, що у штатах, де дозволено приховане носіння зброї, загальний рівень злочинних проявів менший на 22%, рівень вбивств – на 33%, пограбувань – на 37%, тяжких тілесних ушкоджень – на 14%.

Про що говорить ця статистика? На мою думку, це очевидно. Ті, хто має на меті заволодіти зброєю зі злочинними мотивами, заволодіє нею так чи інакше без оформлення дозволів, довідок від психіатра, нарколога тощо – тобто без усіх процедур, які необхідно пройти законослухняному громадянину, аби отримати своє право на самозахист. Звичайні ж українці у своїх правах захищати власне життя залишаються обмеженими. Тут ми можемо навести хрестоматійний приклад із запровадження в США сухого закону на початку 20 сторіччя, що призвів не до зменшення вживання алкоголю, а до збагачення бутлегерів та недобросовісних представників правоохоронних органів, які їх опікували.

Тому, як на мене, не треба тішити себе ілюзіями, що заборона володіння громадянами короткоствольною вогнепальною зброєю є порятунком. У злочинців ця зброя, нажаль, була, є і буде. І реальним наслідком комплексної боротьби правоохоронців та суспільства з незаконним обігом зброї може стати лише максимальне зменшення кількості зброї на нелегальному ринку. Вважаю, що треба ставати реалістом, і не декларативно на словах, заявляти про право вільних громадян країни захищати своє життя та здоров’я, а надати визначені Законом реальні механізми для цього, і один із них – право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю. Звісно ж, що з проведенням відповідних перевірок кандидатів та належного державного контролю за цим.

Джерело: http://ua.news.liga.net/society/opinion/stal-sama-po-sobi-ne-vbivae-chomu-potriben-zakon-pro-zbroyu

читати далі

Одеський апеляційний адміністративний суд закрив апеляційне провадження у справі Миколаївського міського голови Олександра Сєнкевича, якого депутати міськради у жовтні минулого року поза законом звільнили з посади. Цей незаконний «імпічмент» був оскаржений у Центральному районному суді Миколаєва.

Мера Миколаєва у судах першої і другої інстанцій представляла команда Ario Law Firm у складі старшого партнера Юліана Хорунжого, радника Кирила Юхно та та юриста Наталії Швець.

Сьогодні, у вирішальному «бою» з апелянтами – депутатами Миколаївської міськради Сергієм Ісаковим та Ростиславом Філевським – інтереси Олександра Сєнкевича представляв Кирило Юхно.

«Ми вважаємо, що суд першої інстанції повністю обґрунтував з позиції верховенства права і з посиланням на практику Європейського суду з прав людини, що оскаржене рішення Миколаївської міської ради не є таким, що прийнято пропорційно, що прийнято з урахуванням усіх обставин, які мають значення для справи, а це має враховуватись згідно зі ст. 2 у чинній редакції КАС України. Ми вважаємо, що рішення про припинення повноважень міського голови є незаконним як з підстав форми, так і з суті цього рішення. Ми у ході розгляду встановили, що проект даного рішення суттєво відрізняється від того, що було підписано. Окрім того, що рішення міськради ми вважаємо незаконним, ми хочемо підкреслити, що права апелянтів не порушені, жодне суб`єктивне право, яке захищається законом не було порушено судом першої інстанції. Вони не сказали, у чому вони обмежені, у чому на них покладений додатковий обов`язок. Яке право у них забрали? Що не дозволяє їм зараз реалізовувати власні права та повноваження? Тому ми вважаємо, що у даній справі слід ставити закриття апеляційного провадження. У будь-якому випадку рішення суду першої інстанції вважаємо законним та таким, що повинно залишитися у силі, а апеляційні скарги такими, що не підлягають задоволенню», – сказав  Кирило Юхно під час дебатів .

27  липня у залі суду було гаряче: майже 6 годин судових протистоянь. Ось коротко, про те, як все відбувалось:

  • На початку засідання колегія суддів оголосила , що незалежний склад суду ухвалив рішення про розгляд #СпрваСєнкевича у тому ж складі.
  • Представник Ісакова заявив, що йому «випадково» стало відомо про те, що засідання призначене саме на сьогодні. Суддя зазначив, що про засідання  було повідомлено учасникам заздалегідь, а сповіщення представників не є компетенцією суду.
  • Ростислав Філевський подав клопотання щодо дослідження відеоматеріалів пленарного засідання, на якому був оголошений «імпічмент» міському голові. Клопотання Ростислава Філевського підтримав і депутат Ісаков і заявив таке ж клопотання.
  • Представник захисту, радник Ario Law Firm Кирило Юхно зауважив, що такі клопотання – це, на його думку, чергова спроба апелянтів затягнути процес.
    «Ці клопотання не достатньо конкретизовані і не обґрунтовані, тому що  не встановлено і не вказано, який саме факт за наявності стенограми, письмових доказів, протоколів комісій, може підтвердити відеозапис. У нас є усі письмові докази: і депутатської комісії, і пленарного засідання міськради, і проект рішення, і пояснювальна записка. Що може додати до цього відеозапис, заявник у клопотанні не вказав. Вважаю, що обставини вже встановлені, стенограма, яка є в матеріалах справи налічує 142 сторінки, дослівно відтворює ті виступи, на які спиралася сторона позивача, зокрема виступ пана Ісакова і виступ пана Філевського, які  з голосу доповнили проект екстреного рішення на сесії і включили в порядок денний»,  – сказав Кирило Юхно.
  • Представник Ісакова, у свою чергу, заявив, що  «стенограму у повному обсязі не вичитував і з відеоматеріалами не звіряв».Суд клопотання депутатів Ісакова та Філевського про дослідження відеоматеріалів задовольнив частково та визнав за необхідне дослідити обставини, вказані у стенограмі, на які вказували апелянти.
  • Після дослідження відеоматеріалів пан Ісаков подав чергове клопотання про виклик на допит свідків, зокрема, членів постійної комісії з прав людини, законності, гласності, антикорупційної політики, місцевого самоврядування, депутатської діяльності та етики (Малікіна Олександра Володитмировича, Кисельову Олену Василівну, Бурганенка Олександра Івановича та Жвавого Дмитра Костянтиновича). Суд  відмовив у задоволенні клопотання пана  Ісакова  та запропонував перейти до судових дебатів.
  • Судові дебати були відкладені на годину, аби надати можливість підготуватися апелянтам.
  • За результатами палких дебатів обох сторін суд закрив апеляційне провадження. У апелянтів є 30 днів на оскарження рішення Одеського адміністративного апеляційного суду у Верховному суді.

«Апеляційний суд сьогодні фактично відмовив у задоволенні апеляційних скарг Ісакова і Філевського на рішення Центрального районного суду Миколаєва. Суд визнав, що права апелянтів не порушені та закрив апеляційне провадження. З  точки зору процесуальних норм можливими були два варіанти: або рішення по суті –  тобто відмова у задоволенні апеляційних скарг, або закриття апеляційного провадження. Суд, провівши 5 засідань, ретельно перевіривши усі обставини, дослідивши усі докази, перевірив, на наш погляд, і законність прийнятого рішення суду першої інстанції і відсутність порушення жодних прав і інтересів апелянтів. Апелянтами не було надано пояснень, чи порушені  їх права як громадян, чи їх позбавлено депутатських повноважень, чи їм не подобається судове рішення з точки зору членів територіальної громади. Суд прийняв, на наш погляд, логічне і закономірне рішення. Не можна оскаржувати судові рішення лише тому, що певна особа вважає їх незаконними, хоча вони її взагалі не стосуються. Наша справа стосується Миколаївської міської ради, Миколаївського міського голови, бо саме вони є сторонами у даній справі, а апелянти як одні з 54 депутатів не можуть подавати скарги від себе особисто, якщо рішення не стосується їх суб`єктивних прав», – сказав після оголошення рішення суду адвокат Сєнкевича, радник Ario Law Firm Кирило Юхно.

Миколаїв - з мером. Рішення апеляції

читати далі

Адвокат Ario Law Firm Наталія Швець розбиралася, чи індустріальні парки здатні вплинути на підвищення інвестиційної привабливості України.

Нові пільги для індустріальних парків

 

На початку липня комітетом Верховної Ради з питань податкової та митної політики були схвалені законопроекти № 2554а-д і № 2555а-д, які націлені на розвиток індустріальних парків в Україні. У першу чергу законодавчі ініціативи передбачають податкові пільги для таких парків. Думки експертного середовища щодо доцільності проектів Закону розбігаються. В епоху цифрової економіки дехто вважає потенційні нововведення мало не пережитками СРСР. Проте багато розвинених економіку саме таким чином проводили в себе індустріалізацію.

Серед ризиків ухвалення законопроектів у другому читанні називають і ймовірну можливість того, що товари, які позбавляються від ввізного мита, як у нас це часто буває, будуть розповсюджуватися по всій країні. А це, у свою чергу, – втрати для бюджету. Серед міжнародних ризиків найчастіше звучить проблема потужної конкуренції з сусідніми державами, участі України у Світовій організації торгівлі тощо.

Інша сторона медалі

Як адвокат, який у своїй практиці вже неодноразово стикався з роботою саме індустріальних парків, вважаю, що у разі ухвалення зазначених законопроектів, наша країна скоріше виграє, аніж програє. На сьогоднішній день до Реєстру індустріальних (промислових) парків включено 31 індустріальний парк. За умови зростання їхньої кількості, ці зони можуть стати дуже важливим інструментом економічного розвитку регіонів України. Більш за це, залучення інвестицій через індустріальні парки надасть можливість збільшити кількість робочих місць.

З метою регулювання діяльності індустріальних парків прийнято Закон України «Про індустріальні парки», яким передбачена державна підтримка створення таких парків. Податкові стимули у вигляді пільг, що передбачено новими законопроектами, у майбутньому відіграватимуть значну роль у зацікавленості інвесторів щодо участі у цих зонах (не слід плутати з офшорними).

Ринок вільної конкуренції та інвестиції в регіони

Законопроекти № 2554а-д та № 2555а-д, які розглянуті 3 липня 2018 на засіданні Комітету податкової та митної політики та рекомендовані до ухвалення, мають важливе значення. Законопроектами передбачено, серед іншого, можливість органів місцевого самоврядування (у т.ч. Верховної Ради Автономної Республіки Крим) встановлювати ставки та пільги щодо податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за об’єкти нежитлової нерухомості, земельного податку та орендної плати за користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для ініціаторів створення, керуючих компаній та учасників індустріальних парків, включених до Реєстру індустріальних парків у порядку, встановленому Законом України «Про індустріальні парки», в частині, що не суперечить Податковому кодексу України.

Ця зміна є досить важливою і може суттєво вплинути на приріст інвестицій безпосередньо у регіони. Окрім того, саме ця норма позитивно впливає на підвищення конкуренції серед регіонів, які мають впроваджувати власні правила та тарифи на користування індустріальними парками. Чи не саме це вважається ринковою економікою, а не пережитками радянських часів?

Разом з тим слід зазначити, що діяльність індустріальних парків здійснюється на визначеній та облаштованій відповідною інфраструктурою території. Розмір таких територій досить великий, і, в свою чергу, орендні платежі за землю в індустріальних парках є суттєвою статтею витрат. Тому, необхідність у пільгах в цій частині є вкрай необхідною.

Податкова визначеність

Також законопроектом передбачено, що ініціаторам створення, керуючим компаніям та учасникам індустріальних парків протягом 15 років гарантується не погіршення умов оподаткування. Це буде сприяти податковій визначеності та можливості більш чіткого планування діяльності індустріального парку. Податкове законодавство України – досить волатильне, що завдає неабияких труднощів у податковому плануванні діяльності суб’єктів господарювання. А враховуючи, що інвестування в індустріальні парки – це значні суми коштів, то інвестор має право розраховувати на не погіршення умов оподаткування, що, власне, і передбачено законопроектами.

Митна лібералізація

Ще однією перевагою для інвесторів, на моє переконання, стануть зазначені на початку тексту пільги зі сплати ввізного мита щодо устаткування, обладнання та комплектуючих до них, матеріали, які не є підакцизними товарами та ввозяться ініціаторами створення, керуючими компаніями індустріальних парків, включених до Реєстру індустріальних парків, для облаштування індустріальних парків та подальшої експлуатації. учасниками таких парків. Це, на мій погляд, скоріш позитив для пом`якшення інвестиційного клімату в країні, аніж ризик розповсюдження пільгових товарів за межами індустріальних парків.

читати далі

3 липня 2018 року Верховна Рада України ухвалила в другому читанні законопроект 6027-д про відновлення кредитування. З «оваціями» ухвалення закону зустріли, в основному, представники фінансового співтовариства. Решта населення не так однозначно сприйняла новації. Олена Диннік, старший юрист Ario Law Firm в авторській колонці спеціально для Finance.ua розбиралася в плюсах і мінусах нововведень для двох одвічно протиборчих таборів – кредиторів і позичальників.

До витоків

Насамперед варто звернутися до основних понять, а саме: що таке зобов’язання, кредитний договір, його належне виконання.

Так, в статті 509 Цивільного кодексу України міститься поняття зобов’язання, тобто правовідносин, де одна сторона (боржник) зобов’язана на користь іншої сторони (кредитора) здійснити дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти і т.д.) або утриматися від здійснення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов’язання.
Крім того, законодавець чітко визначив, що зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Частиною 2 статті 19 Господарського кодексу України передбачено зобов’язання кожної сторони вжити всі заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, з урахуванням інтересів другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Водночас, порушення зобов’язань є підставою для застосування санкцій, передбачених кодексами, іншими законами або договором. Варто пам’ятати і про необхідність виконання зобов’язання належним чином в обумовлений термін, що регламентовано в статтях 526, 530 Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором одна сторона (кредитодавець – банк або інша фінансова установа) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Тобто обов’язком кредитора є видача грошових коштів, що за договором кореспондує обов’язки позичальника повернути кошти з усіма нарахованими відсотками.

Що відбувається зараз?

За сформованою в нашій країні практикою, часто підписавши кредитний договір, отримавши від банку (кредитора) грошові кошти (кредит), користуючись ними, позичальник не завжди націлений на виконання взятих на себе зобов’язань і повернення позикових коштів своєму кредитору.

У теорії, позичальник (боржник) повинен розуміти і усвідомлювати ще на момент укладення договору, що йому так чи інакше доведеться повертати не тільки суму кредиту, але і всі нарахування на нього, передбачені договором та/або законом, в т.ч. і за несвоєчасність оплат.

Єдиний державний реєстр судових рішень, буквально забитий величезною кількістю рішень про стягнення боргу (кредиту) з позичальників, і звернення стягнення на майно в якості його забезпечення, свідчить про недобросовісність великого числа українських боржників.

Що змінює Закон?

На мій погляд, прийнятий Радою закон «Про відновлення кредитування» в першу чергу націлений на те, щоб кардинально змінити вищезгадану ситуацію, а саме – на захист інтересів кредиторів від недобросовісних позичальників. Тому ті, хто платить вчасно, в повному обсязі виконують узяті на себе зобов’язання, в цілому не відчують на собі норми нового закону.

Крім того, даним проектом Закону передбачається низка ефективних змін.

Для банків. При зміні розміру основного зобов’язання, за який спочатку поручився поручитель, порука не припиняється, а навпаки, триває лише в розмірі спершу взятого на себе зобов’язання як забезпечення – тобто раніше обумовленої і узгодженої в договорі поруки сумі зобов’язання (кредиту).

Крім того, в разі ліквідації боржника-юридичної особи, порука не припиняється, якщо до дня внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських організацій про його припинення як юрособи кредитор звернувся до суду до поручителя за порушення таким боржником своїх зобов’язань.

Простими словами, банк так чи інакше зможе забрати те, що обумовлено в договорі. Можливості ухилитися від виконання власних зобов’язань, як це часто відбувається зараз, будуть зведені до мінімуму.

Для банків і позичальників. Вносяться зміни безпосередньо в зміст договору застави щодо можливості вказівки в ньому лише посилання на договір, яким встановлено основне зобов’язання. Це спрощує процедуру внесення відповідних змін.

Для банків і позичальників. Фінансові установи отримують доступ до Реєстру актів цивільного стану, що, по суті, спростить і здешевить (в частині оплати виписок з них) для позичальників процес оформлення кредитних договорів.

Важливо зауважити, що це відбувається тільки за згодою осіб, яких ця інформація стосується.

Для позичальників. Пропонується укладати договори застави транспортних засобів в простій письмовій формі, а не нотаріальній, що також є «бонусом» для позичальника для зменшення витрат і укладення договорів забезпечення зобов’язань.

Для банків. Банківські установи зможуть висувати свої вимоги щодо повернення боргу (кредиту) до спадкоємців з моменту, коли дізналися про прийняття спадщини або отримання ними свідоцтва про право на спадщину.

Для банків. Банки та інші фінансові установи отримають доступ до інформації у відкритому вигляді – до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, включаючи архівні складові, Реєстру прав власності на нерухоме майно, з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, Єдиного реєстру іпотек, Єдиного реєстру довіреностей.

Для банків. Всі внесені зміни в предмет іпотеки, наприклад, реконструкція, перебудова, будівництво, які спричиняють зміну площі майна, спочатку переданого в іпотеку, все одно залишаються предметом іпотеки.

Відповідно, для банку це зменшить кількість відмов у реєстрації в позасудовому та судовому порядках як способів звернення стягнення на іпотечне майно.

***

Окремо варто зазначити, що даним законопроектом не порушується ретроактивність закону, передбачена Конституцією України.

За своєю суттю він буде поширюватися на зобов’язання, які передусім виникають з нових договорів, а також є в чинних старих договорах.

Але якщо суперечка між позичальником і кредитором вже перебуває на стадії розгляду в суді, то розглядається вона на підставі норм, що діють на момент звернення з позовом до суду за захистом своїх порушених або оскаржених прав та інтересів.

https://news.finance.ua/ua/news/-/430169/olena-dynnyk-zakon-pro-vidnovlennya-kredytuvannya-poglyad-yurysta

читати далі

16 липня 2018 року після більше ніж двотижневої перерви Одеський апеляційний адміністративний суд продовжить розгляд апеляційної скарги депутатів Миколаївської міської ради на рішення Центрального районного суду Миколаєва. У березні цього року Миколаївський центральний районний суд скасував рішення 27-ої позачергової сесії Миколаївської міськради від 05 жовтня 2017 року про «імпічмент» мера Олександра Сєнкевича. Суд також постановив негайно повернутися меру до виконання своїх обов`язків.

Команда Ario Law Firm, яка захищає інтереси Миколаївського міського голови, вважає необґрунтованою позицію депутатів. Чому? Дивіться в інфографіці.

Інфографіка: Миколаївські депутати vs. мер

Інфографіка: Миколаївські депутати vs. мер

Інфографіка: Миколаївські депутати vs. мер

Детально про обставини «імпічменту» Олександра Сєнкевича з посади Миколаївського міського голови можна прочитати тут: http://ario.law/project/lawlong/peredaly-estafetu-politychni-rozpravy-u-mykolayevi-infografika/

читати далі

Активна позиція сторони захисту заступника голови Запорізької обласної ради Владислава Марченка та його брата Марка вплинула на дії прокуратури, яка почала виправляти власні процесуальні помилки, допущені у ході слідства. Перший крок зроблено прокурором-процесуальним керівником досудового розслідування – ним визначено підслідність справи братів Марченків за слідчим управлінням ГУ Нацполіції у Запорізькій області.

Ще з грудня 2017 року адвокат Марченків, радник Ario Law Firm Владислав Грищенко наполягав на тому, що нібито скоєне за версією прокуратури правопорушення на території міста Запоріжжя та Запорізької області, не знаходиться під юрисдикцією прокуратури Харківської області. Здійснюючи розслідування цього провадження, прокуратура Харківської області понад півроку, щодня порушувала вимоги ч.1 ст.218 КПК України.

«Ми зайняли активну позицію щодо реагування на численні порушення під час розслідування кримінального провадження з боку слідчих прокуратури у справі Владислава та Марка Марченків. Крім порушень закону під час окремих слідчих дій, прокуратурою Харківської області також було порушено базові засади слідства – територіальність та підвідомчість провадження. Вважаю, що завдяки наполегливій роботі сторони захисту щодо визначення територіальності прокуратура зробила перший крок до виправлення власних помилок та нарешті передала провадження за територіальністю до правоохоронних органів Запорізької області. Це чергове свідчення, що до цього моменту слідство здійснювалось некомпетентним органом, а відтак здобуті ним матеріали є недопустимими доказами», – сказав Владислав Грищенко, адвокат братів Марченків, радник Ario Law Firm.

Він також звернув увагу, що захист Марченків близько півроку домагався прийняття прокуратурою рішення щодо передачі справи до НАБУ – на початку 2018-ого на ім`я генпрокурора було надіслано відповідне клопотання, адже через те що підозра лягає на депутата облради, а інкримінований розмір нібито нанесеної шкоди у п`ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму працездатних осіб (на час вчинення злочину), досудове розслідування у цьому випадку мало б здійснювати саме Національне антикорупційне бюро України. Генпрокуратура клопотання проігнорувала, отже адвокат був вимушений звернутися до суду. Печерський суд Києва зайняв принципову позицію та зобов`язав компетентних посадових осіб Генпрокуратури все ж таки визначитися з підслідністю. Самі ці обставини надали поштовх до того, що питання територіальності та підслідності у справі Марченків нарешті зрушили з мертвої точки.

Нагадаємо, 21 грудня 2017 року прокуратура Харківської області разом з СБУ Києва провела у Запоріжжі масштабні обшуки, під час яких було затримано заступника голови Запорізької обласної ради Владислава Марченка та його брата Марка. Братів підозрюють у нібито розкраданні коштів з місцевого бюджету шляхом проведення фіктивних тендерів. Сторона захисту вважає підозру безпідставною та оскаржила доводи прокуратури – суд відмовився відправляти Владислава та Марка на час досудового розслідування за ґрати, призначивши братам запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, а у подальшому ще й змінив запобіжний захід на особисте зобов`язання. Адвокати Владислава та Марка також довели безпідставність клопотань прокурора щодо відсторонення Владислава Марченка від своїх обов`язків – суд першої та другої інстанції залишив Владислава на посаді заступника голови Запорізької обласної ради. Більш детально щодо перебігу справи братів Марченків, можна прочитати тут: http://ario.law/press-center/marchenky-vs-prokuratura-peremagayut-braty/.

Прокуратура Харківщини віддала справу Марченків

читати далі