Дезінформаційні війни: цифрова мафія, що перетворює онлайн-медіа на зброю

Автор: Стів Діннін

У другій частині нашого розслідування про "баронів" дезінформації Стів Діннін занурюється у світ, де ворогуючі угруповання за гроші запускають кампанії з дискредитації, а їхнім жертвам фактично немає де сховатися. Першу частину розслідування можна прочитати за цим посиланням.

• «Pink slime» у 2002 році:висококалорійна пастоподібна маса з м’ясних обрізків.
• «Pink slime» у 2010-х:дешевий онлайн-контент, створений винятково заради кліків.
• «Pink slime» сьогодні:складні мережі дезінформації, що працюють заради прибутку.

«Дурень за годину може поставити стільки запитань, що мудрець не відповість на них і за сім років».

Зовсім не такої відповіді я очікував, коли звернувся до сайту, який, за моїми підозрами, був частиною міжнародної мережі дезінформації. Власне, я взагалі не розраховував отримати відповідь. Але після кількох листів у мене, схоже, вийшло те, що може бути першим інтерв’ю з людиною, яка керує одним із таких «pink slime»-проєктів.

Наче персонаж шпигунського фільму, мій співрозмовник називає себе «Анонімним вартовим свободи слова у відставці». Він охоче розповідає, як влаштований його бізнес, і, за його словами, «із задоволенням» бере гроші від «милих казахів, українських олігархів і криптогральних шахраїв із Франції, Німеччини чи Ізраїлю» в обмін на публікацію потрібних матеріалів.

«Ми вважаємо, що гроші не менш важливі за правду, - каже він. - І ніхто не стане шукати правду, якщо за це не платять».

Невловимі люди, які стоять за мережею «pink slime»

Журналісту не щодня доводиться бачити власне розслідування серед доказів у справі, яку розглядає Високий Суд. Але саме це сталося зі мною цього літа після публікації мого матеріалу про мережі дезінформації.

Узбецький фінансист Овік Мкртчян подав до суду на онлайн-видання London Post та його власника Віктора Токарєва через статтю, яку він назвав «скандальною, серйозною і за своєю природою такою, що могла завдати шкоди». Суд присудив Мкртчяну понад 220 тисяч фунтів стерлінгів компенсації та судових витрат після того, як представники London Post навіть не з’явилися, щоб захищати свою позицію.

До цього я кілька місяців розслідував діяльність цієї мережі сайтів, що маскуються під британські місцеві медіа. Їхня бізнес-модель, схоже, доволі проста: брати гроші за публікацію довгих, детальних замовних матеріалів, спрямованих проти конкретних людей, і розміщувати їх поруч із цілком буденними новинами про засідання місцевих рад чи відкриття супермаркетів.

Я вирушив на пошуки невловимих людей, які стоять за цією мережею, що працює під спільною назвою 2Trom. Побував у похмурих бізнес-парках і сірих кварталах соціального житла, адреси яких були вказані як місця ведення її діяльності.

Та скільки б я не шукав, компанії, яка володіє щонайменше десятком сайтів і досі щодня штампує сотні матеріалів, ніде не було.

Кожна поштова адреса, кожен номер телефону, кожна електронна скринька, кожен акаунт у соцмережах кожного колишнього співробітника зрештою заводили в глухий кут. Здавалося, цих людей просто не існує.

Я й досі не впевнений, що Віктор Токарєв – реальна людина.

Те, що я називав «pink slime», інші знали під іншими назвами: «yellow press», «mushroom sites», «junk news», «pay-to-display».

Зрештою мені таки вдалося вийти на одного з колишніх директорів — чоловіка, який користується псевдонімом Метью Мартіно. Останні 12 місяців він проводить у якійсь нескінченній навколосвітній подорожі приватними літаками, ретельно документуючи її у своєму абсурдному Instagram — @eastghettoybx. Що б йому не було відомо, розповідати про це він явно не збирався. Відтоді на мої повідомлення він більше не відповідав.

Але на цьому дивна історія не закінчилася. Після публікації статті моя пошта буквально вибухнула повідомленнями від людей, які розповідали про дуже схожий досвід: жертв таких атак, адвокатів, піарників і фахівців з управління репутацією. Усі вони стверджували, що або самі, або їхні клієнти ставали мішенями кампаній з дискредитації, влаштованих точно за такою самою схемою.

Те, що я називав «pink slime», інші знали під іншими назвами: «yellow press», «mushroom sites», «junk news», «pay-to-display». Та результат завжди однаковий: скоординовані атаки, які одночасно розгортаються на десятках сайтів і в різних юрисдикціях, а одна людина може стати героєм десятків дискредитаційних публікацій.

Те, що починалося як пошук власників однієї компанії, перетворилося на масштабне розслідування, нитки якого простягнулися від Києва до Лідса, від Сохо до Ісламабада.

Тепер я шукав людей, які керують міжнародною машиною «pink slime».

«Я знав, хто стояв за трьома роками мого кошмару з pink slime»

Низьке осіннє сонце першого прохолодного ранку заливає крізь панорамні вікна стримано-мінімалістичний офіс невеликої інвестиційної компанії в центрі Лондона. Мене проводять до стильної переговорної зі скляними стінами, де знайомлять із засновником компанії – одним із вкрай небагатьох людей, які коли-небудь погоджувалися розповісти журналісту про те, як стали жертвами кампанії «pink slime».

Джайлз – назвімо його так – виглядає саме так, як уявляєш собі засновника бутикової інвестиційної компанії: високий, привабливий, бездоганно вдягнений у костюм приглушеного блакитного кольору, із зачесаним назад волоссям. Якби його взяли на роль фінансиста в кіно, образ здався б аж надто очевидним.

«Я можу говорити про це годинами», - сміється він, а потім методично розповідає про випробування, яке тривало три роки.

Кампанія проти нього почалася зі статті у великій британській газеті – згодом її видалили. Формально матеріал стосувався компанії, в якій фірма Джайлза мала міноритарну частку. Але значну його частину становила довга й відверто персональна атака вже на самого Джайлза.

Потім з’явилися дописи в X. Їх публікувала ціла група щойно створених акаунтів, і всі вони натякали на одне: нібито Джайлз підтримує Росію і є ворогом українського народу.

Далі почалася хвиля листів, які надсилали безпосередньо його інвесторам. Автори посилалися на ту саму газетну статтю й закликали їх замислитися, чи варто й надалі працювати з його «мерзенною» компанією.

«Ми не порушували жодних санкцій. І я точно не якийсь там “прихильник Путіна” — на той момент я сам жертвував кошти на підтримку України!»

І це був лише початок. Уже за місяць ім’я Джайлза з’явилося більш ніж у 20 публікаціях, чимало з яких вийшли у країнах, де він ніколи навіть не бував. Джайлз став жертвою кампанії «pink slime».

«Спочатку я просто не розумів, що відбувається, — каже він. — Ми крихітна компанія, жодних санкцій не порушували. І я точно не якийсь там “прихильник Путіна” — на той момент я сам жертвував кошти на підтримку України! Але щойно щось з’являється в газеті, якій люди довіряють, воно перетворюється на факт, чи не так? Саме в це люди й вірять».

За його словами, він майже відразу зрозумів, хто стоїть за цією кампанією.

«Ми судилися з людьми, які обманом позбавили нас десятків мільйонів доларів, - розповідає він, нахиляючись уперед. - Мета була одна: змусити мене відмовитися від участі у справі як свідка».

Не спрацювало. Джайлз пішов до суду – і виграв.

Але кампанія не припинилася. Часом здавалося, що вона сходить нанівець, та невдовзі з’являлася нова хвиля публікацій. Остання почалася лише минулого місяця: стаття за статтею, крапля за краплею, вони продовжують створювати враження, ніби Джайлз причетний до чогось темного й незаконного.

«Я був наївним, - каже він. - Я навіть не знав, що існує така річ, як піар-атаки. Мені й на думку не спадало, що можуть існувати цілком серйозні компанії, які сидять у великих офісах і займаються такими кампаніями, не визнаючи жодних моральних чи етичних меж.

Нашій репутації завдали шкоди. Ми втратили час і гроші. Але справжні наслідки стосуються майбутніх клієнтів. У найкращому разі людина приходить до мене й каже: “Я знайшов про вас ось ці статті”, - і тоді я можу все пояснити. Найгірше - це ті, хто просто перестає брати слухавку…»

Чи шкодує він, що не відступив і все-таки пішов до суду?

«Ні, - відповідає Джайлз. - Це було правильно. Але сивини в мене відтоді точно побільшало».

Як pink slime став потужним інструментом приватного сектору

Цього року Всесвітній економічний форум поставив дезінформацію та поширення неправдивої інформації на друге місце серед найбільших загроз світовому порядку. Вище опинилося лише геоекономічне протистояння, тоді як екстремальні погодні явища, міждержавні збройні конфлікти та кіберзагрози – нижче.

Того самого тижня, коли ця стаття готувалася до друку, прем’єр-міністр Енді Бернем оголосив про створення нового Національного центру інформаційного захисту, покликаного стримувати «отруйну хвилю» дезінформації, частиною якої є і pink slime.

Свою назву це явище отримало від висококалорійної, але практично позбавленої поживної цінності маси з м’ясних обрізків. Журналістика pink slime почала набирати обертів на початку – в середині 2010-х. Іноді вона була інструментом підтримуваної державами пропаганди: іноземні сили купували, клонували або копіювали місцеві новинні сайти, щоб непомітно сіяти напруження й розбрат. Але значно частіше це був просто дешевий спосіб заробляти на рекламі, женучись за кліками.

Те, що починається з одноразової оплати, може перетворитися на своєрідну підписку за те, щоб твоє ім’я залишалося «чистим». По суті – той самий рекет за «захист».

Сьогодні pink slime перетворився на потужний інструмент приватного сектору. І, як на будь-якому ринку, тут є різні «продукти» - залежно від того, скільки ви готові заплатити.

Один сайт може запросити за розміщення матеріалу кілька тисяч, інший – лише сотню фунтів. Один із моїх співрозмовників бачив навіть переписку, в якій замовник і власник сайту торгувалися через 20 доларів.

Є в бізнесі pink slime й інший, значно прибутковіший напрям: до моделі «pay-to-display» додається ще й «pay-to-delete».

Спочатку ви берете гроші за створення кампанії pink slime, а потім уже звертаєтеся до її жертви й пропонуєте заплатити за видалення матеріалів. Зазвичай це подається як певний «адміністративний збір». Тільки цього разу до суми просто додається ще один нуль.

Більшість моїх співрозмовників казали, що не радили б платити. Те, що починається як одноразовий платіж, легко може перетворитися на постійну абонплату за те, щоб твоє ім’я залишалося «чистим». По суті, це вже звичайний рекет під виглядом «захисту».

Один із моїх співрозмовників усе ж вирішив з’ясувати, як працює така схема, і переслав мені ланцюжок листування. У ньому американський сайт Grit Daily – на перший погляд цілком легальне медіа про стартап-культуру – намагався взяти з нього кілька тисяч доларів за видалення статті. І це попри те, що він наполягав: матеріал був частиною кампанії з дискредитації.

Grit Daily не відповів на численні запити про коментар.

Як Junk News Team протистоїть дезінформації

Наступна моя зупинка – офіс Junk News Team на березі річки.

З огляду на назву я очікував побачити строкату команду бунтівних шукачів правди – щось середнє між «Командою А» та «Самотніми стрільцями» з «Цілком таємно».

Насправді ж Junk News Team – це команда бездоганно вдягнених юристів фірми Schillings.

Я приходжу на зустріч завчасно, але біля входу на мене вже чекає чоловік у настільки бездоганному костюмі, що це майже неправдоподібно. Він вітається зі мною на ім’я, проводить через охорону й супроводжує до розкішної переговорної на дев’ятому поверсі, пофарбованої у стриманий відтінок лілового.

Досить теплий прийом як для юридичної фірми, яка традиційно не надто часто розстеляла перед журналістами червону доріжку – радше зустрічалася з ними по інший бік зали суду.

Саме тут я знайомлюся з фактичною речницею Junk News Team – партнеркою Schillings Джульєт Янг. Вона представляється акцентом таким самим гострим і дорогим, як кришталева карафа.

Після кількох хвилин світської розмови, під час якої всі намагаються зрозуміти, як редактор Life&Style у City AMпримудрився опинитися в самому центрі світу міжнародної дезінформації – справді слушне запитання,  - ми нарешті переходимо до суті.

«Для нас це стратегічний проєкт. Нам безпосередньо не платять за цю роботу – ми займаємося нею паралельно з основними справами».

Наразі над Junk News Team працюють десятеро найкращих юристів Schillings. Команду створили три роки тому, щоб відстежувати дедалі більшу кількість сайтів, які поширюють дезінформацію.

«Для нас це стратегічний проєкт. Нам безпосередньо не платять за цю роботу – ми займаємося нею паралельно з основними справами, - каже Янг, яка спеціалізується на розслідуваннях для судових процесів і репутаційних криз. – Ми робимо це, бо нам справді цікаво. До нас почали приходити клієнти з одними й тими самими назвами, і ми ловили себе на думці: “Стривайте, я вже бачила цей сайт…” Тож було цілком логічно зібрати все докупи».

Junk News Team поділяє операції pink slime на три великі типи: так звані антикорупційні сайти, фінансові новинні ресурси, а також місцеві, регіональні й галузеві медіа.

У їхній базі вже понад 350 таких сайтів, і щотижня список зростає. Водночас усі, з ким я говорив, переконані: реальна кількість значно більша.

У період із 2023 до 2024 року кількість junk news-сайтів, які зафіксували у Schillings, зросла на 355%. У команді вважають, що цей різкий стрибок збігся в часі з масовим поширенням штучного інтелекту, який зробив створення величезних обсягів контенту, необхідних для роботи pink slime-мереж, майже елементарним завданням.

За словами Янг, цілі атак pink slime можуть бути різними, але дуже часто все зводиться до одного – максимально ускладнити жертві фінансове життя.

«Кінцева мета багатьох таких інформаційних операцій – створити людині проблеми з банками та комплаєнсом. В одному з кейсів, який ми аналізували, стаття була буквально нашпигована словами-тригерами на кшталт “Russia”, “Putin” і “sanctions” - саме для того, щоб матеріал гарантовано потрапляв у результати перевірок під час due diligence».

То як Junk News Team протистоїть цій хвилі дезінформації?

«Ви маєте справу із сайтами, які просувають певні інтереси, а за цими інтересами нерідко стоять корпоративні опоненти або сили, що мають державну підтримку».

«Раніше ми радили клієнтам не привертати до себе зайвої уваги, але за останні кілька років наш підхід помітно змінився. Часто краще діяти проактивно: самим формувати інформаційне поле навколо себе й подбати про те, щоб у пошуковій видачі був збалансований набір результатів із достовірною інформацією».

То чому ж жертви таких кампаній так неохоче погоджуються говорити зі мною відкрито? Якби це сталося зі мною, кажу я, то кричав би про це на кожному кроці: Це неправда! Це кампанія pink slime!

«Річ у тім, що ви маєте справу не з раціональними гравцями, — каже Хінд Хабіб, ще одна учасниця Junk News Team. — Ви маєте справу із сайтами, які просувають певні інтереси, а за цими інтересами нерідко стоять корпоративні опоненти або сили, що мають державну підтримку. Такі сайти не хочуть, щоб жертва завдавала удару по їхній репутації, і люди бояться помсти».

Є й інший страх: що спроба публічно заперечити звинувачення лише посилить проблему. Це явище часто називають «ефектом Стрейзанд».

У 2003 році співачка Барбра Стрейзанд подала до суду на фотографа через знімок її маєтку в Малібу, який той опублікував у мережі. До позову файл завантажили лише шість разів, причому двічі – власні адвокати Стрейзанд. Після судової справи кількість завантажень сягнула 420 тисяч.

Я обмірковую це, проходячи повз картини, що виглядають недешево, дорогою назад до ліфта. За час розслідування мені вже траплялися всі три типи pink slime, про які говорила Junk News Team, але саме третій – місцеві новинні сайти – п родовжує дивувати мене найбільше.

London Post належав саме до цієї категорії…

Як і об’єкт моєї нової нав’язливої цікавості – Leeds TV.

Як студентський телеканал у Лідсі став рупором «милих казахів, українських олігархів і криптогральних шахраїв»

Leeds TV, який також називає себе LSTV, а з якоїсь причини ще Leeds STV і LST, до 2022 року був цілком легітимним місцевим новинним ресурсом.

Переглядаючи інтернет-архів Wayback Machine, я знаходжу напрочуд ностальгійний сайт, історія якого тягнеться ще з 2005 року, коли він був домашньою сторінкою студентського телеканалу Leeds Student TV.

Якщо вам, як і мені, зараз трохи за сорок, ви чудово пам’ятаєте такі сайти. Яскравий веселковий логотип із тінню на чорному тлі; виглядає трохи пристойніше за типовий сайт на Geocities – але, правду кажучи, не набагато.

Я вже із задоволенням занурююся в ностальгію, коли раптом помічаю знайоме ім’я: Еліс Левін. Невже це та сама Еліс Левін? Та, що стала відомою як ведуча популярного подкасту My Dad Wrote a Porno? Колишня ведуча Radio 1?

Швидкий пошук у Google підтверджує: так, у 2005 році Еліс Левін справді навчалася в Університеті Лідса і дійсно долучалася до роботи Leeds Student TV.

За дивним збігом, кілька років тому я брав у неї інтерв’ю, тож пишу їй листа в надії, що вона поділиться якимись історіями з тих часів.

Вона не відповідає.

Сьогодні на Leeds TV уже немає ані веселкового логотипу, ані характерної тіні. Тепер це нуднуватий, суто функціональний сайт місцевих новин із білою трояндою Йоркширу в шапці. За дизайном він настільки схожий на London Post, що спочатку я вирішив: це частина тієї самої мережі.

Сторінка «Про нас», очевидно згенерована штучним інтелектом, описує місію сайту так:

«У яскравому й різноманітному Лідсі з його насиченим культурним життям як ніколи важливо бути в курсі місцевих і загальнонаціональних новин. Саме для цього існує Leeds STV (LSTV) – платформа, яка допомагає громаді залишатися на зв’язку й стежити за останніми подіями, історіями та змінами».

Погортайте сайт – і знайдете тисячі так само згенерованих ШІ матеріалів на місцеві теми: наприклад, нещодавню статтю про боротьбу за збереження історичного водяного млина.

Але водночас впадає в око майже нав’язливий інтерес до надбагатих мешканців країн колишнього СРСР. Серед детальних матеріалів про міжнародну геополітику є, зокрема, нещодавня дискредитаційна стаття про російського мільярдера-девелопера. Як усе це узгоджується із заявленою місією Leeds TV, одразу зрозуміти важко.

На сайті вказано кількох співробітників. Серед них - «головний редактор» Браян О’Ніл, «економіст і корпоративний юрист» Денні Міллс, «соціолог» Лінда Пентрі, а також Мері Джонсон і П. Спенс, які називають себе PhD-студентами Університету Глазго.

Для журналіста досить незвично мати публікації лише в одному виданні. Але жоден із членів редакції Leeds TV не писав ні для якого іншого медіа. А я не зміг знайти жодних підтверджень того, що Джонсон або Спенс узагалі коли-небудь вступали на PhD-програму в моєму рідному Університеті Глазго.

Тож я пишу на адресу, вказану внизу сайту. Це скринька ProtonMail — сервісу, відомого наскрізним шифруванням.

За кілька годин, уже після опівночі, приходить дивна й доволі плутана відповідь від «Анонімного вартового свободи слова у відставці». Надалі я називатиму його просто «Вартовим».

Наче лиходій із дешевої бондіани, він без особливих церемоній розповідає, як працює його мережа: бере гроші у тих самих «казахів, українських олігархів і криптогральних шахраїв» в обмін на публікацію матеріалів. Серед колоритних персонажів, які стають героями дивних дискредитаційних статей Leeds TV, я впізнаю кількох із мого попереднього розслідування.

Утім, Вартовий стверджує, що й у нього є власний моральний компас. За його словами, він ніколи не взяв би грошей у «наближених Путіна»: «Брати гроші у кривавих путінських покидьків — це ганьба».

Він також заперечує, що опубліковані ним матеріали є «фейками», і запевняє, що його розслідування та перевірка фактів — «вичерпні». Щоправда, коли я зауважую, що всі статті на Leeds TV, схоже, написані ChatGPT, відповіді не отримую.

Чому ж така одержимість країнами колишнього СРСР?

«А ось вам найтемніший секрет, — відповідає він. — Співвласник LST, а також ще з десятка невеликих медіа в Уельсі, Йоркширі, Ланкаширі та Шотландії — родом з України».

«Схаменіться й почніть самі докопуватися до фактів, замість того щоб чекати, поки ваші співрозмовники зроблять це за вас!»

Коли я запитую, чи має він стосунок до 2Trom або Віктора Токарєва, його роздратування, здається, відчувається навіть крізь екран:

«Схаменіться й почніть самі докопуватися до фактів, замість того щоб чекати, поки ваші співрозмовники зроблять це за вас! Мережа сайтів London Post ОФІЦІЙНО пов’язана з Москвою – і вони ніколи цього не приховували. London Post відкрито заробляє на розміщенні статей по 100–500 фунтів за матеріал. London Post рекламує казино… їм байдуже, що публікувати, аби хтось за це платив… Навряд чи ми стали б співпрацювати з московським London Post – навіть після війни».

Справедливості заради, про це йшлося ще в моєму першому матеріалі: частка 2Trom належить Moscow Media Group, яку пов’язують із Кремлем.

Але вперше я чую опис не єдиної монолітної пропагандистської машини, а цілої низки ворогуючих між собою угруповань – своєрідного ринку дезінформації, який підлаштовується під політичні симпатії своїх замовників.

Коли я припускаю, що редакції Leeds TV насправді не існує, Вартового це анітрохи не бентежить.

«Якби ви займалися журналістськими розслідуваннями у сфері азартних ігор, незаконного high-risk processing або навіть “тіньового флоту” [незареєстрованих танкерів, які вивозять нафту та інші товари з країн під санкціями], ви теж намагалися б не афішувати своє ім’я», - каже він.

Значна частина нашого листування обертається навколо звинувачень у тому, що City AM нібито діє в інтересах Овіка Мкртчяна (це не так; я безуспішно намагався з ним зв’язатися), а також бере гроші за публікацію упереджених матеріалів, які видає за новини (і це теж неправда).

Наостанок Вартовий залишає майже неприховану погрозу:

«Будь ласка, пам’ятайте: трохи знань – небезпечна річ».

Це приголомшливе листування. Після місяців, упродовж яких організації, що чудово почуваються в тіні, раз по раз відмовлялися відповідати на мої запитання, людина, яка працює на базі колишнього студентського телеканалу з Лідса, фактично сама розкрила переді мною всю схему своєї роботи.

Так, ми беремо гроші за публікації. Так, за цим стоять політичні мотиви.

І нехай Вартовий зневажливо відгукується про дрібну контору, якою, на його думку, є 2Trom, сам Leeds TV – теж доволі невеликий гравець. Принаймні порівняно з деякими структурами, що працюють на батьківщині його власника – в Україні…

Як охоплена війною Україна стала осередком pink slime

У 2021 році Meta, материнська компанія Facebook, заблокувала понад 50 акаунтів, сторінок і груп, пов’язаних з українською громадською організацією «Антикорупційний блокпост». У компанії підозрювали, що ця мережа проводила цілеспрямовані кампанії проти політиків і державних органів.

Це було частиною ширшої зачистки, яка також охопила мережі у Киргизстані, Казахстані, Бразилії, Аргентині, Пакистані, Індонезії та Марокко. Опубліковані матеріали мали всі ознаки класичної дезінформаційної операції – саме тієї, що відповідає першому типу pink slime у класифікації Junk News Team: так званим антикорупційним сайтам.

Цей різновид дезінформації – коли під виглядом викриття корупції насправді допомагають їй – перетворився в Україні на великий бізнес, особливо після початку війни. Не одна людина розповідає мені, що кампанії проти неї або її клієнтів брали початок саме звідси.

Не знаючи, з чого почати пошуки, я звертаюся до групи журналістів, які ведуть базу fake.net.ua. Проєкт Fake існує саме для того, щоб викривати той тип контенту, який я досліджую, і декларує своєю метою «звільнити український сегмент інтернету від фейкових сайтів, які завдають шкоди не лише окремим людям, а й усьому інформаційному простору України».

Я, звісно, усвідомлюю певну іронію в тому, щоб звертатися до антикорупційного сайту, готуючи матеріал про фальшиві антикорупційні сайти. Але іноді доводиться ризикувати.

Fake, заснований у 2021 році, стверджує, що над ним працює команда «редакторів офіційних медіа [та] членів Національної спілки журналістів України». За їхніми словами, кожен із них свого часу «ставав жертвою наклепу або дезінформації».

«Сьогодні журналісти в Україні стикаються з численними інформаційними атаками та переслідуваннями з боку влади і правоохоронних органів… тому ми не можемо назвати вам [наших] справжніх імен».

У реєстрі Fake – понад 100 сайтів, і для кожного наведено короткий опис порушень, у яких його підозрюють. Одна з назв мені вже добре знайома: вона неодноразово виринала під час мого розслідування. Це Antikor, який Fake описує як «майданчик для інформаційних зливів, фейкових новин і замовних кампаній».

Якби ви випадково потрапили на antikor.ua - «ua» є українським доменним суфіксом, - то цілком могли б вирішити, що це державний сайт. Назва утворена від слів «anti» та «corruption», а на банері – щит із гербом поруч з українським прапором. У верхній частині сторінки написано: «Антикор – національний антикорупційний портал».

Але Antikor не є державним сайтом. Ба більше, як повідомляв сам ресурс, у 2025 році Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України тимчасово «заблокувала [його] на території України» разом із німецькомовними сайтами weltnetz.tv та zeitpunkt.ch через звинувачення в поширенні проросійської пропаганди. Сам Antikor ці звинувачення категорично заперечує.

За даними Fake, Antikor входить до мережі, яка може налічувати до 20 сайтів, і кожен із них має аудиторію, про яку Leeds TV може лише мріяти.

Сайт заповнений матеріалами зі звинуваченнями в корупції на адресу багатих і впливових людей. А український реєстр судових рішень, своєю чергою, рясніє справами, в яких герої таких публікацій намагаються домогтися їх видалення.

Якщо придивитися до інших матеріалів Antikor, вимальовується доволі схожа схема: видання обирає конкретну людину чи бізнес і послідовно вибудовує навколо них негативний наратив, нерідко з дуже серйозними звинуваченнями…

Трохи покопавшись, я виходжу на українську юридичну фірму ARIO, яка спеціалізується на справах про економічні та посадові злочини. У 2022–2023 роках вона представляла український банк у цивільному спорі проти Antikor через серію публікацій, у яких, серед іншого, стверджувалося, що банк відмивав гроші, пов’язані з наркоторгівлею.

«Ми оскаржили ці твердження в суді, - каже старший партнер ARIO Юліан Хорунжий, - і суд визнав їх недостовірними».

Хорунжий говорить про «чітку закономірність»: Antikor роками публікував негативні матеріали. У період із 2017 до 2026 року ARIO виявила на порталі 20 таких статей, а схожі публікації з’являлися й на інших сайтах та в Telegram-каналах.

У 2023 році банк справді зрештою втратив ліцензію – щоправда, з причин куди прозаїчніших, ніж відмивання наркогрошей.

«Я не стверджую, що тут був прямий причинно-наслідковий зв’язок, - каже Хорунжий. – Але банківська сфера жорстко регулюється, і довіра клієнтів, бізнес-партнерів та регулятора має в ній критичне значення. У такому середовищі тривалий негативний інформаційний фон точно не є нейтральним фактором».

Хорунжий не вважає, що випадок його клієнта був винятком. Ба більше, зараз його фірма представляє у справі проти Antikor ще одного клієнта.

«Якщо подивитися на інші матеріали Antikor, - каже він, - можна побачити доволі схожу схему: публікації зосереджуються на конкретній людині чи бізнесі й послідовно вибудовують навколо них негативний наратив, часто із дуже серйозними звинуваченнями… Сам характер цих матеріалів разом із кількістю судових справ щодо інформації, опублікованої Antikor, дає нам підстави вбачати в цьому повторювану практику, а не поодинокий випадок».

Владислав Смирнов, імовірно, погодився б. Власник медичної консалтингової компанії й час від часу політичний коментатор, він розповідає мені, що вже давно є мішенню кампанії Antikor.

З характерною стрижкою high fade і розкішною бородою, що спускається на шию, Смирнов – персонаж колоритний. Його погляди варіюються від суперечливих – наприклад, критики витрат українського політичного класу – до відверто неприйнятних: зокрема, твердження, що Україна є мішенню «сіоністської» змови.

«Якби я хотів мати щось спільне з Antikor – з тими грошима, які є в мережі Antikor, - я б не витрачав час на ваші казочки. Кожна хвилина мого часу коштувала б дорожче, ніж година роботи юристів Schillings».

Ми говоримо по відеозв’язку з Києва. Зустріч довелося поспіхом перенести після того, як повітряна тривога зірвала наш перший запланований дзвінок. Смирнов розповідає про хвилі негативних матеріалів, які майже одночасно з’являються на кількох нібито незалежних сайтах. За його словами, про це він повідомляв до органу з промовистою назвою – Кіберполіції України.

Він надсилає мені таблицю, забиту посиланнями на публікації про нього – понад 100 позицій, педантично занесених із датами, іменами авторів та короткими англомовними описами. Деякі матеріали виглядають як «ексклюзиви» Antikor, які потім підхоплює ціла низка інших видань – часто з тим самим текстом, тими самими фотографіями й графікою.

Лише 24 січня одна й та сама історія з’явилася на 17 різних сайтах. Багато з них використали ідентичне оформлення; десь Antikor був указаний як першоджерело, десь – ні. Через місяць Antikor опублікував ще один матеріал, який практично миттєво відтворили щонайменше п’ять інших сайтів. Смирнов каже, що насправді їх було більше, просто частина посилань у його таблиці вже не працює.

Схема повторюється хвилями: спочатку виходить первинний матеріал, а за ним – шквал передруків на інших ресурсах. Остання така хвиля прокотилася зовсім недавно – лише минулого місяця.

Смирнов стверджує, що публікації, в яких його звинувачують у зловживаннях із системою медичних тендерів в Україні, «цілком вигадані» й мають одну мету – дискредитувати його самого та його бізнес.

Коли я звертаюся до Antikor, у відповідь отримую довге й емоційне спростування. Ні, за публікації ми грошей не беремо, категорично заявляють мені. І за їх видалення теж не стягуємо. А далі, майже як Вартовий, натякають, що я сам працюю в інтересах якоїсь таємничої третьої сторони, яка прагне дискредитувати їхню праведну боротьбу за правду.

Коли я запитую Вартового, чи не пов’язаний він з Antikor – зрештою, і тим, і іншим керують українці, - він знову явно розчарований тим, наскільки погано я розумію, як усе це працює.

«Якби я хотів мати щось спільне з antikor.ua, з тими грошима, які є в мережі Antikor, я б не витрачав час на ваші казочки, - відповідає він. - Кожна хвилина мого часу коштувала б дорожче, ніж година роботи юристів Schillings».

Остання фраза трохи вибиває мене з рівноваги: звідки він знав, що я розмовляю зі Schillings? Збіг?

Досліджувати українську антикорупційну сферу – все одно що вдивлятися в безодню: кафкіанський кошмар зі звинувачень і зустрічних звинувачень. Війна створює ідеальну суміш недовіри та інформаційної втоми, в якій pink slime почувається якнайкраще: медіапростір настільки забруднений, що вже ніхто не розуміє, у що вірити й кому довіряти.

Анонімність журналістів Fake підказує, що люди в цьому світі -  це, схоже, виключно чоловіки – не надто люблять, коли їм ставлять запитання. Один експерт із безпеки даних, з яким я говорив, розповів про клієнтів, яких дошкуляли дивними доставками садових гномів. Але садові гноми якось не дуже в’яжуться з моїм уявленням про українських баронів дезінформації.

Під час зустрічі з Junk News Team стурбована Янг запитала мене: «Ви точно готові настільки підставляти себе під удар, викриваючи ці сайти?»

Чи готовий я настільки підставляти себе під удар, викриваючи ці сайти? Якщо чесно, не впевнений.

І слова Вартового про те, що власну анонімність він зберігає тому, що «чимало сміливих і безрозсудних розслідувачів [було] нейтралізовано або [вони] зникли безвісти», спокою мені точно не додають.

Та є й інша, не менш тривожна думка: а що, як Вартовий у чомусь має рацію – нехай і зовсім не з тих причин, які він собі уявляє?

Я не працюю на олігарха. Але для цієї статті я поговорив із дуже багатьма людьми. Звідки мені знати, що хтось із них не працює?

І хто насправді тут усім керує?

«Я міг би запустити проти вас кампанію pink slime за кілька годин і кількасот доларів»

«Страшно навіть уявити, наскільки легко сьогодні маніпулювати новою інформаційною системою, - каже Майкл Макфарлейн, засновник компанії з управління репутацією Michael Macfarlane Associates. - Те, що ви бачите на прикладі Leeds TV і London Post, - лише верхівка айсберга».

Макфарлейн зв’язався зі мною після мого першого розслідування й розповів, що боротьба з pink slime стала похмурою частиною його повсякденної роботи.

«Про одного з моїх клієнтів менш ніж за 30 днів вийшло 48 статей, - каже він. - Усі вони були опубліковані на англомовних сайтах, які нібито працюють у Великій Британії та США. Але варто копнути трохи глибше – і з’ясовується, що вони пов’язані з Пакистаном, Україною та Росією, трьома великими осередками дезінформації».

З усіх, із ким я говорив, саме Макфарлейн найкраще пояснює, як працюють такі операції.

Ось один із прикладів:

«Деякі сайти беруть 100 доларів і кажуть: «Так, без проблем, опублікуємо ваш матеріал як гостьовий». І дуже часто вони навіть не усвідомлюють, що стали частиною кампанії pink slime. Це просто невеликі новинні сайти, які намагаються якось виживати. Вони беруть гроші й нічого толком не перевіряють, бо, відверто кажучи, у них немає ані часу, ані грошей, ані ресурсів, щоб з’ясовувати, що саме вони публікують. Є й PR-компанії нижчого рівня та SEO-фірми, які спеціалізуються саме на таких речах».

«За три-чотири дні я міг би забезпечити появу десяти статей. Потім робити те саме щотижня, доки матеріали не з’явилися б на сайтах по всьому світу. І ви б ніколи не дізналися, що за цим стояв я».

Макфарлейн каже, що міг би запустити таку кампанію буквально за кілька годин і кількасот доларів.

«За три-чотири дні я міг би забезпечити появу десяти статей. Потім робити те саме щотижня, доки матеріали не з’явилися б на сайтах по всьому світу. І ви б ніколи не дізналися, що за цим стояв я».

За його словами, система працює як піраміда. Людина, яка стоїть за кампанією, знаходить підставного посередника, той криптовалютою платить двом-трьом людям на верхівці піраміди. Вони, своєю чергою, платять п’ятьом різним агентствам, а ті – ще п’ятьом, щоб зрештою матеріали з’явилися на сайтах їхніх мереж.

«Між сайтом, де зрештою публікується матеріал, і тим, хто насправді фінансує кампанію, може бути п’ять-шість рівнів, - каже Макфарлейн. - Та навіть людина, до якої ви врешті дістанетеся, найімовірніше, теж буде лише підставною фігурою. Кожен у цій піраміді скаже: «Ой, ми лише нічого не підозрювали й виступили посередниками. І ні, ми не можемо розкрити, хто нам заплатив, - конфіденційність».

За словами Макфарлейна, така схема вирішує одразу кілька завдань. По-перше, людина починає погано виглядати у пошуку Google. Але важливіше інше: потрібну історію спочатку «засівають» на легітимному – або принаймні напівлегітимному – сайті.

А далі починається другий етап: редагування Wikidata та Wikipedia, де щойно створені публікації вже використовуються як джерела.

Теорія Макфарлейна полягає в тому, що великі мовні моделі спираються на такі ресурси, формуючи базове уявлення про те, хто ця людина і що вона собою являє, ще до того, як почнуть шукати глибше й перевіряти інформацію самостійно.

«Тобто за відносно невеликі гроші, - продовжує він, - можна цілком реально вплинути на те, як інтернет бачить конкретну людину».

«Ці атаки pink slime – лише початок. Урешті ми опинимося в ситуації, коли ніхто вже не знатиме, де правда. Це буде абсолютний хаос».

Макфарлейн розповідає, що простежив ланцюжок публікацій про одного зі своїх клієнтів і виявив участь SEO-агентств із Пакистану, Росії, України та, «що особливо дивно, одного з Ліверпуля, яке навіть примудрилося залишити своє ім’я й адресу в частині матеріалів».

Іти цим цифровим слідом непросто.

«Тут потрібна суміш досвіду, технічних навичок, роботи з інформацією поза інтернетом і дуже великої наполегливості».

Звучить майже як журналістика…

«Непогане визначення. По суті, вам доводиться розплутувати все це так, ніби ви журналіст-розслідувач. Люди люблять повторювати, що «традиційні медіа» помирають. Але якщо не буде нормальної, добре профінансованої журналістики, у якої є ресурси по-справжньому копати й по-справжньому розповідати історії, ми опинимося в дуже темному місці. Ці атаки pink slime – лише початок. Урешті ми прийдемо до ситуації, коли ніхто вже не знатиме, де правда. Це буде абсолютний хаос».

Боже.

То що ми взагалі можемо зробити? Як виграти цю нескінченну гру в дезінформаційного «бий крота», коли групи недобросовісних гравців розкидані по всьому світу й усі користуються практично невідстежуваними методами, продаючи послуги під конкретне замовлення?

Зрештою, немає якогось одного хрещеного батька pink slime, який смикає за всі ниточки. Як показує приклад Вартового, деякі з цих угруповань відверто ворогують між собою.

Усі, з ким я говорю, запевняють, що зі свого боку щось роблять. OpenAI повідомила мені, що має окремі команди, які виявляють, розслідують і викривають приховані операції впливу, а її системи захисту «постійно вдосконалюються». World-Check, найбільший у світі сервіс ризик-аналітики, заявив, що має надійну систему, яка не дозволяє дезінформації потрапляти до його звітів. Google каже, що робить усе можливе, аби прибирати шкідливий контент із пошукової видачі.

І все ж ми опинилися саме тут: Всесвітній економічний форум ставить дезінформацію вище серед глобальних загроз, ніж збройні конфлікти між державами.

Рішення Макфарлейна - «дати людям більше прав контролювати, яка інформація про них з’являється в інтернеті».

За його словами, нам доведеться «повністю переосмислити, як ми контролюємо інформаційний простір. Я просто не бачу іншого способу це зупинити».

Але він менеджер з репутації – звісно, він би так сказав. Для журналіста, чия робота тримається на свободі слова, це звучить як спроба разом із токсичною водою вихлюпнути й цифрову дитину. Має ж бути краще рішення.

А що, як довести справу до Високого суду – як це зробив Овік Мкртчян у випадку з London Post?

«Звісно, можна, - пирхає Макфарлейн. – Можна витратити 117 тисяч фунтів на судові витрати й виграти справу проти людини, якої, можливо, взагалі не існує. А стаття, найімовірніше, все одно залишиться на сайті».

Я заходжу на London Post перевірити. Насправді статті вже немає. Після рішення Високого суду вона ще кілька тижнів залишалася онлайн, але зрештою хтось таки її видалив.

Утім, це все одно чималі гроші за те, щоб прибрати матеріал, замовлення якого, ймовірно, коштувало близько 150 фунтів.

В іншому ж London Post продовжує працювати так, ніби нічого не сталося. Поки я пишу ці рядки, сайт щойно опублікував матеріал під заголовком «Мармосетка, яку залишили в автобусі, тепер освоюється в новому домі» - історію про «налякану» мавпочку, знайдену в автобусі між Мілл-Гілл і Кенсал-Райз.

А за кілька тижнів до того під тим самим безликим авторським підписом вийшов матеріал про те, як «юридичний наступ Дінмухамета Ідрісова став випробуванням для державних інституцій Казахстану».

Словом, усе як завжди.

ДЖЕРЕЛО: https://www.cityam.com/information-wars-the-digital-mafia-weaponising-online-news/