Інвестиційна непривабливість

Чого боїться інвестор в Україні?

Блекаутів, інфляційних ризиків, курсових коливань, розбитої логістики, дефіциту кадрів, непередбачуваних регуляторних рішень, обмежень Нацбанку.

А ще російських ракет, які вмить можуть змінити плани, бюджети, маршрути, контракти і навіть географію бізнесу. Запускаючи ракети по Україні, ворог не приховує свого наміру. Він цілиться по людях, енергетиці, заводах, складах, портах і логістиці. Його мета цілком прозора: знищити Україну як державу і як економіку.

Та й це не всі страхи інвестора. В Україні є й інші ризики, які приходять без сигналу повітряної тривоги і нерідко з поясненням про захист економічних інтересів держави або про питання національної безпеки. Після них від бізнесу теж може залишитися вирва.

Звісно, це не означає, що бізнес не треба перевіряти. Треба. Особливо під час війни, особливо коли йдеться про стратегічні активи, державні кошти, оборону або можливі зв’язки з країною-агресором. Тільки суть у тому, що такі «перевірки» мають захищати державу, а не добивати актив. Коли після обшуку зупиняється виробництво, після арешту зривається великий контракт, після вилучення документів підприємство не може працювати, а після «тимчасових» заходів роками втрачає людей, ринки і вартість, це питання до держави. З адвокатської практики можу сказати: це не поодинокі історії, коли правоохоронна система плутає державний інтерес із інтересом своїх окремих представників, а захист економіки - з контролем над чужим бізнесом.

І поки на міжнародних майданчиках Україна презентує світові свій великий інвестиційний потенціал – drone deal, minerals deal, відбудова, енергетика, промисловість, нові ринки – я розкажу дві менш «парадні», але дуже показові історії про інвестиції в Україну.

Вони різні за контекстом і абсолютно різні за сенсами, але висновок із них буде спільним.

Отже, перша - про іноземного інвестора, який повірив в Україну, створив тут бізнес, платив податки, експортував продукцію на весь світ, тримав робочі місця, а потім роками спостерігав, як його актив завис у кримінальному провадженні нібито за ухилення від сплати податків, арешті, АРМА, державному управлінні, що призвело до  повільної втрати вартості.

Друга історія – про українського інвестора. Не про того, хто виводить гроші за кордон, купує крипту чи перечікує війну в безпечнішій юрисдикції, а про бізнес, який вирішив інвестувати в складний державний промисловий актив у прифронтовому регіоні: заплатив державі, взяв на себе погашення боргів напівзруйнованого заводу, зарплатні зобовʼязання, людей і перспективу відновлення виробництва. І теж отримав не інвестняню чи бодай нормальну координацію, а обшук, арешт, вилучення критичної технічної документації і ризик зриву великого міжнародного контракту.

Український клімат

Історія перша. Іноземний інвестор

Ця історія про інвестора, який не «придивлявся» до України, не чекав на якісь гарантії, не просив пільг. Львівська ізоляторна компанія, що входить до структури естонського GIG Holdings, виробляла скляні підвісні ізолятори для високовольтних ліній електропередачі, експортувала продукцію та тримала сотні робочих місць. Понад пів мільярда гривень – річний обіг компанії. Особливої «пікантності» всьому цьому додає  те, що  для країни, яка фактично перебуває в енергетичній кризі, ця компанія була єдиним в Україні виробником такої продукції.

Що ж пішло не так? Податковий спір – близько 4 млн грн нібито несплачених податків. Сума, яку інвестор був готовий сплатити, аби підприємство не зупинялося, а вже потім відстоювати свою позицію перед  державою в судах. Але держава обрала інший шлях. Схема, можна сказати, класична: корпоративні права компанії арештували, актив передали в АРМА. Паралельно в публічний простір була запущена версія про «російський слід» власників підприємства.

На тезі про «російський слід» слід зупинитись окремо, адже в українських реаліях це майже  вирок для бізнесу, навіть якщо юридично він нічим не підтверджений. Та і ми б не взяли такого клієнта, якби не переконались, що в нього немає звʼязків з країною-агресором. Отже, у цій історії справді був факт, який потребував пояснення: одна з бенефіціарів європейської компанії, що володіє Львівською ізоляторною компанією, народилась у російській федерації. Але далі починаються важливі деталі, без яких ця теза перетворюється на маніпуляцію. Вона не проживає в росії з 2012 року, у 2021 році отримала громадянство Естонії, а з колишніми російськими бізнес-партнерами розірвала зв’язки ще до початку повномасштабної війни. Ці обставини підтверджуються документально. Після 24 лютого 2022 року власники компанії публічно засудили російську агресію і продовжують підтримувати Україну попри те, що їхній власний актив тут опинився «в заручниках».

Таким чином, теза про «російський слід» так і не стала юридичною історією. Ба більше, цю версію згодом вилучили з кримінального провадження. Не стала вона й підставою для санкційного рішення РНБО.  Реальне провадження крутиться навколо податків і службового підроблення.

Та ось що сталося далі. В теорії це називається управлінням активом. На практиці – повільним витісненням бізнесу з економічного обігу. Поки держава визначала, хто, як і коли має управляти підприємством, бізнес втрачав ринки, людей, обіг і вартість. Цехи законсервували, працівники пішли, обіг впав до нульових показників. Через три роки після арешту актив  передали державному управителю. Але передали вже непрацююче підприємство з усіма наслідками тривалої бездіяльності.

Найабсурдніше в цій історії навіть не те, що податковий спір на кілька мільйонів гривень заблокував актив вартістю в сотні мільйонів, а те, що коли інвестор намагався зрозуміти точну суму податкових претензій, аби врегулювати питання, держава фактично не дала йому зрозумілої відповіді.

Тобто ось логіка: актив арештований через нібито несплату податків, бізнес готовий платити, але орган, який веде провадження, каже, що визначення точної суми – не його компетенція.

Тут не будемо вдаватись в полеміку про недоотримані бюджетом кошти, втрату робочих місць і т.д., і т.д. Просто констатую, що в результаті унікальний виробник для енергетичної інфраструктури деградує, а інвестор отримує простий урок: в Україні актив можна втратити не лише через війну, а й через «тимчасові» процесуальні рішення, які тривають роками.

Історія друга. Український інвестор

Друга історія інша. Тут не іноземець, а український бізнес, який мав вибір: не ризикувати, вивести гроші, перечекати, купити щось безпечніше, не заходити в складний актив. Але він зробив протилежне. Наш клієнт зайшов у приватизацію державного підприємства в одному з прифронтових міст. Це не був красивий актив із презентації для інвестора. Насправді це  проблемний завод: борги, занедбана територія, розкрадене обладнання, понад сто працівників, заборгованість із зарплати, близькість до фронту.

Тобто це був саме той актив, для якого держава могла тільки мріяти знайти інвестора. Ще й під час війни. Та диво трапилось - покупець знайшовся. Він переміг як єдиний учасник голландського аукціону на Prozorro.Продажі, заплатив державі за пакет акцій, взяв на себе складну історію підприємства, борги, зарплатні зобов’язання і спробу повернути завод до життя. І тут «постукалась» СБУ. Право власності на пакет акцій наразі до покупця так і не перейшло. На підприємстві відбулися обшуки. З ухвали інвестор дізнався про кримінальне провадження, яке, за описаною фабулою, стосувалося подій ще 2023 року. Тобто задовго до того, як клієнт навіть дізнався про актив.

Якщо коротко, провадження стосується попередньої історії заводу. За версією слідства, три роки тому тодішнє керівництво могло фактично розкрадати майно підприємства, через що завод втрачав вартість ще до приватизації. Новий інвестор зайшов у цю історію у 2026-му через відкритий аукціон, без індивідуальних умов і позаконкурсних механізмів.

Тобто слідство перевіряє період життя державного підприємства до приватизації, але наслідки фактично б’ють по новому покупцю, який прийшов пізніше через процедуру, організовану державою.

Та найболючіше в цій історії - не факт обшуку. Бізнес, який заходить у чутливий актив під час війни, має бути готовий до перевірок. Проблема в тому, що під час обшуку було вилучено критичну технічну документацію і технічні умови щодо виробництва певної продукції, яка мала б поставлятися за міжнародними контрактами на експорт. Через блокування корправ у інвестора вже зривається міжнародний контракт.

І тут знову та сама «вирва» без сигналу повітряної тривоги та прильоту ворожої ракети.

Держава продає інвестору проблемний актив. Інвестор платить державі, бере на себе мільйонні зобовʼязання, людей і ризики, намагається оживити виробництво, виходить на міжнародний ринок. А потім інша «сторона» тієї ж держави вилучає документи, без яких цей виробничий і контрактний план може зупинитися.

І ні, ця історія не про те, що СБУ не має перевіряти ризики. Безперечно має. І якщо в попередній історії підприємства були контакти, рішення або наміри, небезпечні для держави, вони мають отримати правову оцінку. Але перевірка попереднього періоду не повинна автоматично перетворювати нового інвестора на заручника чужої історії. І точно не повинна вбивати сам актив.

Наразі ж все це видається черговим сигналом для інвесторів: не вірте, що відкрита та прозора приватизація захистить вас від правоохоронних органів. І це проблема не одного підприємства. Це проблема країни, яка хоче інвестицій, але досі не завжди вміє поводитися з тими, хто вже інвестував.

Які ж висновки?

Найпростіший висновок після таких історій - не інвестувати в Україну. Але це поганий висновок.

Правильний висновок інший: в українську економіку можливо інвестувати (хотілося б написати можна, але наразі тільки можливо). Та класичного інвестиційного аналізу тут недостатньо. Особливо якщо йдеться про приватизацію, державні контракти, промисловість, енергетику, оборону, експорт, прифронтові регіони або активи зі складною біографією.

Скажу чесно: нульового ризику немає ніде. Хіба що в тих, хто нічого не робить. Але разом з тим ризик можна зробити керованим. І перше, що має зрозуміти інвестор: в Україні небезпечним може бути не лише провал. Небезпечним може бути й успіх. Чим більший контракт, чим помітніший актив, чим важливіший сектор, чим ближче бізнес до держави, оборони, енергетики або критичної інфраструктури, тим більше уваги він отримає. Від контролерів, правоохоронців, конкурентів, медіа і всіх, хто дуже швидко відчуває запах великих грошей.

Маленького постачальника можуть не побачити. Компанію, яка швидко виросла, отримала великий контракт або зайшла в стратегічний актив, бачать усі, кому потрібно. Тому базовий due diligence в українських реаліях - це кримінально-правова карта ризиків.

До входу в актив або контракт інвестор має чесно відповісти на кілька питань. Чи є навколо активу старі кримінальні провадження? Чи були обшуки у попереднього менеджменту? Чи є історія конфліктів із державними органами? Що було із майном підприємства до приватизації? Хто реальні бенефіціари, директори, радники, контрагенти, постачальники? Чи немає санкційного, російського або іншого токсичного сліду? Чи можна пояснити походження коштів? Чи зрозуміла ціна? Чи є виробнича, логістична і фінансова спроможність виконати контракт?

І тут важливо не підмінити серйозний аналіз формальною папкою з ризиками. Як я вже зазначав, у складному активі питання не в тому, чи є ризики – вони є майже завжди. Питання в іншому: що саме станеться, якщо цей ризик спрацює?

• Якщо завтра арештують корправа, інвестор просто втратить темп чи фактично втратить контроль над активом?
• Якщо під час обшуку вилучать технічну документацію - підприємство зможе працювати далі чи зупиниться виробництво?
• Якщо з’явиться публічний натяк на «російський слід» - у бізнесу є документи, хронологія, позиція, антикризова стратегія, чи він почне виправдовуватись уже після того, як його призначили винним?
• Якщо провадження стосується старого менеджменту - чи може воно «зачепити» нового власника?

Тут важливо розуміння, який ризик можна прийняти, який можна структурувати, який можна «застрахувати» документами, а який перетворює угоду на пастку. Інвестор має заходити в складний український актив не лише з бізнес-планом, а й зі сценарієм можливого захисту та юридичним радником.

Питання до держави

Тепер про державу. Бізнес не має бути недоторканним. І я точно не хочу, щоб цей текст читався як заклик «не чіпайте інвестора, бо він інвестор». Це так не працює.

Війна не може бути індульгенцією для схем, фіктивних послуг, завищених цін, прихованих пов’язаних осіб, сумнівного походження коштів або російських зв’язків. Якщо бізнес працює з державою, заходить у стратегічний актив, оборону, енергетику чи критичну інфраструктуру, до нього мають бути питання.  Але у держави має бути не лише право ставити ці питання, а й відповідальність за наслідки власних дій. Адже той же обшук для підприємства може означати зупинене виробництво. Арешт корправ може зірвати угоду, яка вигідна не тільки інвестору, а й в цілому державі.

Саме в цьому головна проблема. У нас дуже легко ухвалюються рішення, які паралізують роботу бізнесу. І дуже рідко хтось потім відповідає за те, що з цим активом сталося через рік, два чи три. Якщо підприємство після арешту втратило людей, ринки, обіг і вартість - це чия проблема? Формально, ніби нічия, адже слідство тривало, процесуальні рішення були, а держава «захищала інтерес». Тільки от по факту в країні стало на одне працююче підприємство менше.

Тому питання не в тому, чи має держава перевіряти бізнес. Має. Питання: чи вміє вона перевіряти так, щоб не добивати те, що ще може працювати.

Окрема історія - репутаційна складова. В Україні бізнес нерідко програє публічно ще до того, як суд взагалі почав щось розглядати. Спочатку з’являється «злив», потім Telegram-канал збирає зручну версію, потім медіа підхоплюють кілька сильних слів: «російський слід», «схема», «стратегічний актив», «національна безпека» тощо. Далі можна роками пояснювати хронологію, документи, бенефіціарів, податки і відсутність зв’язку з попереднім періодом, але репутаційний вирок уже винесено.

Такими методами, насправді, будується не інвестиційний клімат, а страх. І тут держава має визначитися, чи вона хоче інвестора як партнера, який приносить гроші, бере ризики, відновлює виробництво і платить податки.  Чи як зручний об’єкт, який у будь-який момент можна поставити на паузу процесуальним рішенням. Обидві ролі одночасно не спрацюють.

Євген Грущовець, партнер ARIO для Ukrainian Law Firms

Джерело: https://ukrainianlawfirms.com/reviews/protection-of-investments/