Владислав Грищенко, радник Ario Law Firm в авторській колонці для ЛІГА.net – про те, чому Україні потрібен Закон про зброю.
Немає закону – немає відповідальності. Відсутність Закону про зброю підвищує рівень злочинності, та не допомагає законослухняним громадянам захищатись
Згідно з нещодавно опублікованим дослідженням Швейцарського незалежного центру Small Arms Survey щодо загальної кількості вогнепальної зброї на руках у цивільних осіб в усьому світі, Україна входить до топ-25 країн світу (з 230) з обігу легальної та нелегальної зброї. За дослідженням, на руках у цивільних осіб в Україні на кінець 2017 року зберігалось близько 4,4 млн одиниць зброї. Відповідно до звіту Нацполіції, станом на 1 січня 2018 року в Україні зареєстровано 663 126 власників вогнепальної зброї, у яких в особистому користуванні знаходяться 736 918 одиниць мисливської гладкоствольної зброї і 145 859 одиниць мисливської нарізної зброї. При цьому, за даними Української асоціації власників зброї на початок цього року на руках у населення може бути близько 5 млн одиниць незареєстрованої легкої зброї. Ці, навіть приблизні, цифри вражають.
Звісно, точно підрахувати кількість нелегальної зброї в українців – неможливо. По-перше, на зростання її кількості вже п`ятий рік поспіль впливає воєнний конфлікт на сході. Інший чинник – погіршення криміногенної обстановки в країні як через відсутність нормальної реформи правоохоронних органів, так і через слабку економіку держави. Зазначені фактори дозволяють без проблем озброюватись криміналітету, та, як не парадоксально, змушують законослухняних громадян заради своєї безпеки купувати нелегальні «стволи». Можна безкінечно довго дискутувати на цю тему, але життєва мудрість: «краще нехай двоє ведуть до суду, ніж четверо несуть до могили» реально діє, є об’єктивною реальністю сьогодення і штовхає людей, чия робота несе ризики стати об’єктом нападу зловмисників, – до незаконного придбання зброї. Більш того, вже не є сенсацією випадки вчинення злочинів із використанням як ручних гранат, так і гранатометів. Звідси випливає питання, чи слід нам готуватися до використання злочинцями легкої бронетехніки та армійських мінометів на вулицях мирних міст?
Що стосується легальної зброї, то на сьогодні українцям дозволено тримати мисливську гладкоствольну зброю. Причому, якщо раніше для цього необхідно було бути членом спілки мисливців, то зараз для цього необхідно бути осудною людиною, пройти спеціальний курс навчання та отримати відповідні довідки. Трохи складніша процедура для отримання дозволу на купівлю нарізної мисливської зброї. Проте і це можливо.
Що стосується володіння травматичною зброєю, то вона дозволена лише певній категорії населення: правоохоронцям, суддям, журналістам, учасникам судового провадження та представникам добровольчих формувань, що захищають громадський порядок.
Найбільш проблемним питанням для громадян залишається відсутність права володіння короткоствольною нарізною зброєю. Наразі «законними» власниками такої зброї можуть бути лише ті особи, які отримали її як нагороду. Не ставлячи під сумнів заслуги багатьох таких осіб, які дали їм право на отримання подарунку, наявність героїчних заслуг у деяких людей з цього переліку викликає не просто сумнів, а подив.Крім того, враховуючи досить напружену криміногенну обстановку, наявність значної кількості вогнепальної зброї у кримінальних елементів та зростаючу зухвалість злочинів, які вчиняються, потенційні можливості «травмата» не можливо навіть порівняти з уражаючими факторами нарізного короткостволу.
До речі, слово «законний» вище по тексту у лапки взято не просто так. Це слово має означати, що існує певний закон, який регламентує порядок обігу зброї. В Україні такого закону не існує в принципі. Є підзаконні акти у вигляді наказів МВС ?про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання певних видів зброї громадянами, є відомчі документи, які регламентують порядок обігу та використання зброї Збройними силами України та правоохоронцями. Проте такі накази урівнювати із Законом – некоректно.
Коли немає Закону. Наслідки
Безсумнівно, що нелегальний обіг зброї – це зло, яке, у свою чергу, породжує інші злочини, які вчиняються із її використанням. Проте боротьба держави із одним злом не має породжувати беззаконня, інакше це коло буде неможливо розірвати.
Згідно з ст.263 Кримінального кодексу України носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу – караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Носіння, виготовлення, ремонт або збут кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу – караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Таким чином, диспозиція статті передбачає наявність встановленого саме Законом порядку володіння зброєю і кримінальну відповідальність за його порушення. Вочевидь, не можливо порушити Закон, якого не існує.
Проте наша судова система у переважній більшості випадків закриває очі на відсутність цього закону та виносить обвинувальні вироки за ст. 263. Саме тому, хоча і рідкі, але вже непоодинокі випадки виправдальних вироків, мотивовані відсутністю цього Закону, розцінюються представниками правничого середовища як позитивні.
Зазначене свідчить про реальну дію принципу «нема Закону, нема і злочину». І якщо за 27 років незалежності України законодавець так і не спромігся прийняти відповідного Закону, то це провина не громадян чи суддів, а проблема формування законодавства держави.
Вважаю чистою маніпуляцією посилання на неможливість застосування цього правового принципу, що може паралізувати боротьбу з нелегальним обігом зброї. У суспільства вже давно є запит на те, щоб Закон був єдиним для усіх. Тобто сьогодні законодавець має або визнати неспроможність диспозиції статті 263 ККУ і внести в неї зміни, якими віддати вирішення питань обігу зброї у громадян на відкуп осіб, які приходитимуть на посаду Міністра внутрішніх справ та формуватимуть відомчі інструкції за власним баченням або ж кон’юнктурою політичного моменту, або ж один раз ухвалити давноочікуваний Закон про зброю, що врегулює основні питання її обігу.
Жорсткі обмеження чи ліберальне законодавство
Тема прийняття Закону про зброю вкрай непопулярна серед українських політиків, адже у самої ідеї ухвалення такого Закону багато противників. Певна частина суспільства вважає, що за умови ухвалення відповідного законодавства вулиці українських міст перетворяться на полігони. Отже, запропоновані законодавчі ініціативи далі комітету Верховної ради нікуди не виходять.
На мій погляд, на подібні точки зори про «не ту ментальність» і «ми не готові» можна запропонувати, наприклад, офіційно заборонити виделку, адже вона призводить до ожиріння, або автомобілі – адже у ДТП гинуть люди. Суть у цьому проста: зброя сама по собі не вбиває. Вбивають люди, які її використовують.
І прихильники ухвалення Закону про зброю як раз і домагаються того, аби у громадян було більше можливостей захиститися від зловмисника або ж припинити злочин, а відповідно і «відбити» бажання у злодія натиснути на курок.
Тож сьогодні боротьба точиться навколо двох основних речей:
- Ухвалення безпосередньо закону, який дасть чіткі визначення окремих видів зброї та встановить основні правила її обігу.
- Можливістьцивільних осіб володіти короткоствольною вогнепальною зброєю.
Тут слід коротко роз`яснити: зброя відноситься до бойової, якщо вона стоїть на озброєнні у спецслужб або армії. Вона має різноманітні характеристики залежно від того, є вона армійською чи поліцейською. В армійській зброї – максимально уражуючі властивості для ведення бойових дій, а поліцейська зброя передбачає застосування в умовах міста, невеликої території. Тобто мова йде про те, аби дозволити короткоствольну зброю, скажімо, поліцейської спрямованості для вільного носіння. Багатьох це лякає, але для роз`яснення, чому це необхідно наведемо трохи статистики.
- У 1996 році уряд Австралії заборонив володіння багатьма видами вогнепальної зброї. Число збройних пограбувань за наступні вісім років дії закону зросло на 59%.
- Британський уряд заборонив володіння вогнепальною зброєю в січні 1997 року. Однак пізніше він же повідомив, що з 1996 по 2003 роки число злочинів із застосуванням насильства зросло на 88%; число озброєних пограбувань – на 101%; число зґвалтувань – на 105% і вбивств – на 24%.
- На руках у громадян Німеччини перебуває 10 мільйонів одиниць легальної зброї. При одночасному зростанні кількості легального зброї загальне число злочинів, пов’язаних із застосуванням зброї, за період з 1971-го по 1994 рік скоротилося на 60%.
- Чиказьким університетом у США були проведені дослідження, в результаті якого виявилося, що у штатах, де дозволено приховане носіння зброї, загальний рівень злочинних проявів менший на 22%, рівень вбивств – на 33%, пограбувань – на 37%, тяжких тілесних ушкоджень – на 14%.
Про що говорить ця статистика? На мою думку, це очевидно. Ті, хто має на меті заволодіти зброєю зі злочинними мотивами, заволодіє нею так чи інакше без оформлення дозволів, довідок від психіатра, нарколога тощо – тобто без усіх процедур, які необхідно пройти законослухняному громадянину, аби отримати своє право на самозахист. Звичайні ж українці у своїх правах захищати власне життя залишаються обмеженими. Тут ми можемо навести хрестоматійний приклад із запровадження в США сухого закону на початку 20 сторіччя, що призвів не до зменшення вживання алкоголю, а до збагачення бутлегерів та недобросовісних представників правоохоронних органів, які їх опікували.
Тому, як на мене, не треба тішити себе ілюзіями, що заборона володіння громадянами короткоствольною вогнепальною зброєю є порятунком. У злочинців ця зброя, нажаль, була, є і буде. І реальним наслідком комплексної боротьби правоохоронців та суспільства з незаконним обігом зброї може стати лише максимальне зменшення кількості зброї на нелегальному ринку. Вважаю, що треба ставати реалістом, і не декларативно на словах, заявляти про право вільних громадян країни захищати своє життя та здоров’я, а надати визначені Законом реальні механізми для цього, і один із них – право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю. Звісно ж, що з проведенням відповідних перевірок кандидатів та належного державного контролю за цим.
Джерело: http://ua.news.liga.net/society/opinion/stal-sama-po-sobi-ne-vbivae-chomu-potriben-zakon-pro-zbroyu