Прес-центр

Підписатись на новини

Велика палата Верховного Суду залишила без задоволення апеляційну скаргу Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, що відмовився виплачувати пенсію пенсіонеру, який має статус внутрішньо переміщеної особи. Повний текст рішення з`явився днями. Про це повідомив адвокат Ario Law Firm Микола Соколов.

Як повідомлялося раніше, 4 вересня 2018 року Велика палата Верховного Суду розпочала розгляд справи про невиплату пенсій громадянам зі статусом внутрішньо переміщених осіб.

Мова йде про подання судді Донецького окружного адміністративного суду щодо розгляду позову пенсіонера до Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України (ОУ ПФУ) як зразкової справи. Так, до подання були додані копії матеріалів щодо 26 типових справ. У травні 2018 року ВС підтвердив незаконність рішення Бахмутського ОУ ПФУ і зобов’язав відновити виплату пенсії. Висновки Верховного суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню в усіх адміністративних судах в аналогічних справах.

Але, не бажаючи відновлювати виплату пенсій, Бахмутське ОУ ПФУ оскаржило рішення ВС. Тому, згідно з Кодексом адміністративного судочинства України, рішення Верховного суду в зразковій справі і підлягало перегляду Великою палатою.

8 жовтня 2018 року з`явився повний текст рішення Постанови Верховного Суду у складі Великої палати щодо апеляційної скарги Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області. Так, апеляційна скарга ОУ ПФУ залишена без задоволення. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 травня 2018 року залишено без змін.

Як повідомив М.Соколов, у даному рішенні Суд зазначив, що Європейська соціальна хартія (переглянута), ратифікована Законом України та яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов’язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

«Отже, право особи на отримання пенсії, як складова частина права на соціальний захист, є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов’язаннями України. Вчергове Суд зазначив, що нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (що є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (Закону України № 1058-IV). Інші ж нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону», – зазначив М.Соколов.

Також, як підкреслив юрист, було зазначено, що, як правильно визначив суд першої інстанції, у рішеннях Конституційного Суду України (Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) та ЄСПЛ (Пічкур проти України) застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов’язуватися з місцем проживання людини.

«Такий підхід, можна поширити не тільки на громадян, які виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядалась, правовий зв’язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов’язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України», – процитував рішення суду М. Соколов.

Судом також було зазначено, що Закон України № 1058-IV не передбачає такої підстави як припинення або призупинення виплати пенсії як проведення верифікації за списками СБУ з підстав перевірки місця фактичного проживання пенсіонера. Також Великою Палатою Верховного Суду було зазначено, що прийняття законодавцем Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII, спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач (внутрішньо переміщена особа), а не на звуження обсягу їх прав.

Юрист також зауважив, що, не дивлячись на рішення судів, Кабінетом Міністрів України було затверджено Порядок погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду (Постанова № 649 від 22 серпня 2018). У даному порядку зазначено, що боржник (орган Пенсійного фонду України, визначений судом боржником у виконанні судового рішення), веде облік у реєстрі рішень, виконання яких здійснюється за окремою бюджетною програмою, відповідно до порядку, встановленого Пенсійним фондом України. Черговість виконання рішень визначається датою їх надходження до боржника (п. 4 Порядку).

Перевірку обґрунтованості, розрахованої боржником суми, що підлягає виплаті, проводить в Пенсійному фонді України комісія з питань погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду (п. 6 Порядку). При цьому, дана комісія ухвалює рішення відкритим голосуванням щодо перерахування коштів боржнику для виконання рішення Суду на користь стягувача.

З приводу даного Порядку юрист зазначає, що Конституція України передбачає, що правосуддя в нашій країні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Також відповідно до Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно з Кодексом адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Крім того, стаття 371 Кодексу адміністративного судочинства України додатково передбачає, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсії, інших періодичних платежів з Державного бюджету або позабюджетних державних фондів – у межах суми стягнення за один місяць.

«Тобто центральний орган виконавчої влади в особі Кабінету Міністрів України своїми діями порушує законні права громадян України та фактично привласнює функції судів України щодо визначення порядку виконання та контролю виконання судових рішень, які набрали законної сили, встановивши «свої», додаткові строки виконання, створивши комісію, що перевіряє «обґрунтованість» розрахунків виплати присуджених сум на користь пенсіонерів, що, на мою думку, є незаконним», – сказав М.Соколов.

читати далі

Після понад 2 місяців бездіяльності представники Державної міграційної служби України нарешті розпочали дії з оформлення документів на отримання статусу біженця, поданих затриманим 6 липня 2018 р. на час екстрадиційної перевірки у Києві юристом та представником опозиційного руху Республіки Молдова Олександром Балікою. Активізації ДМС у цьому питанні посприяла позиція сторони захисту молдовського опозиціонера – адвокатів Ario Law Firm. Так, через 2 місяця після отримання документів представники Міграційної служби провели анкетування та співбесіду з Олександром Балікою і за 15 діб мають надати відповідь, чи беруть надані документи в роботу.

Аби спонукати представників ДМС до виконання покладених на них обов`язків, адвокат Ario Law Firm Наталія Швець звернулась зі скаргами до Президента України, Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Міністра внутрішніх справ, Уповноваженого ВР з питань прав людини та інших.

Як зазначає адвокат, необхідний пакет документів, що підтверджує політичну вмотивованість переслідування та заява на отримання статусу біженця була підписана клієнтом ще 5 липня 2018 року, але через те, що Олександр Баліка був затриманий 6 липня на час екстрадиційної перевірки і перебуває у СІЗО, ДМС отримало документи 20 липня цього року.

«Понад 2 місяці (до 24 вересня) Міграційна служба, в порушення процесуальних норм, не вчинила жодних дій з оформлення поданих клієнтом документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та не здійснила її попередній розгляд. Хоча відповідно до п. 2 розділу ІІ Правил № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа. Після отримання заяви, ДМС має видавати заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та зареєструвати заявника. По суті, така довідка є одним з підтверджень того, що на час розгляду поданих документів екстрадувати людину не можна, – розповіла Наталія Швець. – Отже така кричуща бездіяльність з боку ДМС аж до 24 вересня має усі ознаки порушення прав людини, а саме: права на життя та захищеність від тортур або жорстокого поводження чи покарання, права на вибір місця проживання та свободу пересування».

Нагадаємо, Олександр Баліка був затриманий у Києві 6 липня 2018 року за екстрадиційним запитом Республіки Молдова. За свідченнями Олександра, його переслідування на батьківщині – політично вмотивоване, адже він є одним з ключових свідків дій, що розслідуються у кримінальному провадженні, порушеному проти оточення, близького до найвищих посадових осіб Республіки Молдова.

У свою чергу адвокат Ario Law Firm Наталія Швець звернула увагу на збільшення кількості випадків порушень прав людини на території Республіки Молдова. Зокрема, 25 січня 2017 року двадцять три члени Парламентської асамблеї Ради Європи підписали заяву “Молдова: політичні утиски громадянського суспільства та ключових свідків». 23 лютого 2018 голова Комітету у справах людини та демократії Парламентської асамблеї ОБСЄ спрямував лист до Міністерства юстиції Молдови та Генеральної прокуратури Молдови з метою підкреслити занепокоєння Комітету випадками політичного переслідування в Молдові.

 

читати далі

В авторській колонці старший партнер Ario Law Firm Юліан Хорунжий, який є одним з розробників проекту Кодексу з процедур банкрутства, – про сучасні українські реалії у сфері реалізації майна банкрутів та можливі революційні зміни за умови ухвалення Кодексу Верховною Радою України.

Аукціон – це основна, центральна подія справи про банкрутство. Попри те, що розробники чинної редакції закону намагалися усіляко заохотити санацію, однак її норми виписані таким чином, що, по-перше, вони роблять санацію непривабливою ані для боржника, ані для кредиторів, а по-друге, те, як закон сформульовано, робить неможливим проведення більшості заходів санації. Тому чинний Закон, по суті, залишає для боржника і кредиторів єдиний механізм – ліквідація боржника та продаж усіх його активів з аукціону.

Якщо в Європейських країнах саме процедура санації є можливістю для боржника очиститись від боргів та зберегти бізнес, а для кредиторів – можливістю отримати задоволення своїх вимог з часто доволі відчутними фінансовими втратами (кредитори йдуть назустріч боржнику на зрозумілих умовах). А процедура ліквідації у них направлена на максимальне задоволення вимог кредиторів, де інтереси боржника, по суті, вже відсутні, то в реаліях України, саме процедура ліквідації використовується боржниками для очищення своїх активів від боргів, і всіляко нехтуються інтереси кредиторів. Це, по суті, є основною причиною, чому ми маємо такі низькі рейтинги, зокрема в Doing Business.

Для цього також є цілий ряд чинників, починаючи від фактичної неможливості провадити ефективну санацію, продовжуючи тим, що в нормальній країні “кидок” боржником кредитора, якби і не створив для боржника (його фактичного власника) проблем у сфері кримінальної юстиції, то однозначно мав би наслідком значні репутаційні втрати, і “боржник”, практично гарантовано, втратив би позиції на ринку.

В Україні ж репутаційні наслідки для “банкрутів”, які очистили активи від зобов’язань в процедурі ліквідації абсолютно не працюють. Деякі з «боржників» після 2-3 процедур банкрутства, не просто успішно конкурують зі здоровими компаніями, а й навіть посилюють свої позиції на ринку, отримують довіру від контрагентів та залучають нові кредити. Про відсутність кримінальної відповідальності за такі дії не варто навіть і говорити.

Одна з головних причин такого стану речей (звісно, крім неефективності кримінальної юстиції та “несправного морального компасу”) – це саме законодавчо прописана процедура підготовки та проведення аукціону. Тому, приймаючи рішення про необхідність змін до законодавства в частині аукціону ми і держава повинні визначитися, яку мету ми переслідуємо: забезпечити практично зі 100% гарантією можливість боржнику без конкурентних процедур шляхом проведення «контрольованих» торгів під заздалегідь відомого покупця та кидаловом кредиторів зберегти бізнес? Або, все ж таки, вирішити питання дорожнечі кредитів, створення інвестиційного клімату, гарантій контрагентам щодо можливості отримання неповернутих боржником коштів та в цілому, щоби хоча б у цій сфері нас припинили вважати банановою державою – створити прозорі механізми проведення аукціонів, метою яких буде саме продаж за найвищою ціною та максимальне задоволення вимог кредиторів?

Отож, спочатку розберемося в існуючих реаліях проведення аукціону. В інших країнах в аналогічних законах питанням підготовки до аукціону та реалізації активів присвячено по 3-5 статей. В нашому чинному – цьому присвячено окремий розділ, а також статті в інших розділах. І ми бачимо, як це «працює».

Причин декілька. По-перше, відсутність незалежності арбітражного керуючого. Передовсім, фінансової. Крім цього, не дивлячись на значну кількість норм, які регулюють ці питання – норми або прописані не чітко та не дають відповіді на ключові питання процедури, або ж протирічать іншим положенням.

Враховуючи наведене, була надія, що іще до судової реформи ВГСУ та ВСУ сформують відповідні правові позиції та забезпечать єдність судової практики в цьому питанні. Однак, цього не відбулося. І щодо ключових питань – ми мали множинність різних за змістом правових позицій цих інстанцій, які, тим більше, часто-густо суперечили одна одній, а деякі навіть поглиблювали вже закладені в законі проблеми. В результаті – сформувався ринок, який можна охарактеризувати наступними показниками.

На початку зверну увагу, що жоден уповноважений орган не веде офіційної статистики (хоча таке оприлюднення було би логічним для можливості оперативного аналізу ситуації на ринку). Тому інформація, яку ми оприлюднимо нижче, отримана внаслідок ручного аналізу повідомлень, розміщених на офіційному порталі Судової влади України, а відтак через значний обсяг даних та помилки в повідомленнях – не гарантує 100% релевантності.

Щорічно кількість організаторів аукціонів, які за рік провели хоча б одні торги, складає понад 110 суб’єктів. В середньому вартість реалізації майна складає близько 20-25% початкової вартості, тобто дисконтування сягає 75-80%. Причому електронні торги демонструють значно вищу результативність.

Судіть самі. Початкова вартість всього майна банкрутів, що було виставлене на продаж і продане як на звичайних, так і на електронних аукціонах, у 2015 році перевищувала 4,4 млрд грн. Ціна реалізації цього майна склала трохи більше 1 млрд грн. Фінансова ефективність – менше, ніж 24%. При цьому на звичайних (“молоточних”) торгах вартість в цілому впала до 23% від початкової. Тоді як електронні аукціони показали удвічі вищу ефективність – і ціна продажу склала близько 48% початкової вартості.

У 2016 році ситуація була аналогічною. З 4,2 млрд грн початкової вартості вдалося продати майна на 1 млрд грн. Ефективність загальна – майже 25%. Зниження ціни на неелектронних торгах перевищило 76% (ціна реалізації склала біля 24% початкової вартості). Майно на електронних торгах було продано ефективніше – за 46% початкової вартості.

2017 рік – підтвердив тренд. За початкової вартості у 5,7 млрд грн – загалом було продано майна на понад 1,3 млрд грн (біля 24% початкової вартості). На неелектронних торгах вартість впала до 22% початкової ціни. На електронних – майно було продано за 66% початкової вартості. Це найбільший показник за три роки.
Детальніше, дивіться у таблиці.

Реалізація майна банкрутів: революції бути

Звісно, не весь дисконт “неелектронних” торгів є наслідком зловживань, які відбуваються в процедурах реалізації. Але, враховуючи і власний досвід оскарження незаконних торгів, і аналізуючи судову практику, відповідно до якої значна кількість позовів подається саме з причин заниженої вартості реалізації, можна з абсолютною впевненістю стверджувати, що відсоток таких зловживань є визначальним та показовим. В іншому випадку – ми би не спостерігали такого дисконту.

Дехто з опонентів такого висновку сказали би, що вказана різниця є наслідком виставлення на продаж значної кількості цілісних майнових комплексів боржників, ціна на які в ході торгів знижується в рази. Проте, якби ліквідатори дійсно мали на меті реалізацію майна за найвищою ціною, то проводили би аукціони, відштовхуючись не від сукупності всіх вимог кредиторів, а виставляли би цей же майновий комплекс єдиним лотом на наступному аукціоні з початкової вартістю, яка була би адекватною ринковій ціні. Або ж, якщо б ліквідатори ділили майно на “логічні” лоти (допустимо, реалізувавши земельну ділянку, через два місяці виставляють на аукціон об’єкт нерухомості, розташований на ній). Це дозволило би залучати більшу кількість учасників, в тому числі, не відлякуючи потенційних учасників розміром гарантійного внеску, який дуже часто є вищим, ніж вартість реалізації цього майна за наслідками такого аукціону.

Крім цього, однозначно не сприяє формуванню реального ринку реалізації активів така значна кількість організаторів аукціонів, які, по-перше, жодним чином не взаємодіють один з іншим щодо інформації про лоти, учасників і цінові пропозиції, а, по-друге, відсутнє єдине, нормальне, інформаційне поле активів, які пропонуються до реалізації. Оскільки веб-сайти МЮ та Судової влади, які присвячені проведенню аукціонів, однозначно є неінформативними через відсутність хоча б нормальних механізмів пошуку. В першу чергу, вони виконують інформаційну функцію для учасників провадження у справах про банкрутство, а не потенційних покупців.

Що ж говорить міжнародний досвід? Його можна розділити на дві категорії. Це або монополія, або повна свобода для арбітражного керуючого як у виборі організатора торгів, так і у виборі способу продажу. І там працюють обидва підходи, в першу чергу, в силу того, що арбітражний керуючий не зацікавлений в махінаціях та заниженні вартості реалізації. Однак, запровадження будь-якої з цих систем в сьогоднішніх умовах в Україні матиме таку ж ефективність, яку ми маємо і сьогодні, оскільки абсолютна відсутня довіра як до державної монополії, так і до повної свободи арбітражного керуючого.

Тож який вихід ми бачимо з ситуації, яка склалася, якщо наведені міжнародні приклади в цілому нас не влаштовують? Шукати свій «унікальний шлях» в сфері реалізації майна боржників-банкрутів, як це було зроблено у сфері публічних закупівель чи реалізації проблемних активів в різних сферах – повний перехід на дворівневу систему електронних аукціонів. За такої системи всі організатори аукціону та їх клієнти мають рівний доступ до активу, який підлягає реалізації, а сам аукціон з метою забезпечення об’єктивності та прозорості його проведення, відбувається на сервері організації, яка сама позбавлена права здійснювати реалізацію активів, а лише забезпечує ІТ-підтримку програмного забезпечення, за допомогою якого проводяться торги. Вказана система практично повністю нівелювала всі вище описані ризики. Принаймні проблемні питання допуску до аукціону, розміщення інформації про аукціон та питання безпосередньо проведення аукціону втратили актуальність. Цю систему було успішно реалізовано у процедурах ФГВФО в рамках проекту Prozorro.Продажі та на даний час щось аналогічне втілюється у сфері електронної торгівлі арештованим майном (OpenMarket).

На скільки мені відомо, в останню версія проекту Кодексу з питань неплатоспроможності №8060 закладено саме таку систему реалізації активів боржників-банкрутів. Навіть лише заради цього цей законопроект варто підтримати.

читати далі

Верховний суд відмовив ДМС України у відкритті касаційного провадження за скаргою на постанову Київського апеляційного адміністративного суду за позовом казахстанської опозиційної журналістки Жанари Ахметової, яка стала об`єктом переслідування з боку влади у себе на батьківщині. Нагадаємо, Державна міграційна служба України відмовилась визнавати жінку біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У липні цього року репортерка оскаржила рішення Окружного адміністративного суду міста Києва (який відмовив Ахметовій у її позові) в апеляції. Київський апеляційний адміністративний суд зобов`язав ДМС повторно розглянути заяву громадянки Казахстану. Захистом жінки в Україні займаються адвокати Ario Law Firm та благодійного фонду «Право на захист».

«Ця чергова перемога у справі Жанари Ахметової, на мій погляд, – закономірність та підтвердження незаангажованої та принципової позиції українського суду. І, безперечно, це великий крок до того, аби драматичні «пригоди», що спіткали Жанару в Україні, де вона шукала захисту від авторитарного режиму, нарешті закінчились і вона отримала, по що приїхала – свободу та захищеність. Особливо слід відзначити професійну роботу адвокатів БФ «Право на захист», які представляли Жанару в адміністративному провадженні, і подякувати їм за плідну та ефективну співпрацю», – сказав один з адвокатів Жанари Ахметової, радник Ario Law Firm Владислав Грищенко.

Нагадаємо, через політичні переслідування у себе на батьківщині, викликані критикою влади, ще у березні минулого року казахстанська опозиційна журналістка та блогерка Жанара Ахметова разом з неповнолітнім сином Ансаром була вимушена втекти до України, про що можна прочитати тут: http://ario.law/press-center/778/ .

У Києві жінка звернулась до Державної міграційної служби по отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Поки міграційна служба готувала відповідь, Жанарі Ахметовій випала на долю низка випробувань. Зокрема, її намагалися викрасти двоє невідомих (як зауважує журналістка, це могли бути представники спецслужб Казахстану), потім вона була затримана Нацполіцією України за запитом Республіки Казахстан і на час екстрадиційної перевірки суд призначив їй запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Про відмову ДМС щодо надання статусу біженця Жанара дізналася від прокурора під час судового засідання.

Справа журналістки набула широкого резонансу серед міжнародних правозахисних організацій та народних депутатів України. Тож попри навмисне затягування провадження з боку правоохоронців (наприклад, систематичне недоставлення Жанари на судові засідання тощо) Апеляційний суд Києва змінив запобіжний захід на час розгляду екстрадиційного запиту з арешту на особисте зобов’язання. Жанару на поруки взяла народний депутат України Світлана Заліщук. Після звільнення казахстанської опозиціонерки з-під варти, судові засідання для неї не закінчилися, адже розпочалось тривале оскарження відмови ДМС у наданні статусу біженця. І от, своє слово сказав Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду України, відмовивши Державній міграційній службі у відкритті касаційного провадження.

Позицію Верховного суду можна прочитати тут: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76519299 .

 

читати далі

PACTA SUNT SERVANDA!

Вересень 25, 2018

Старший партнер Аrio Law Firm Юліан Хорунжий та радник Кирило Юхно захистили інтереси Львівського комунального підприємства “Львівтеплоенерго” у спорі з Державним підприємством “Енергоринок” у Касаційному господарському суді у складі Верховного суду України. Сума спору – понад 29 млн грн.

ДП «Енергоринок» звернулось до суду з позовом про стягнення понад 29 млн грн. з ЛКП “Львівтеплоенерго”, стверджуючи, що сплатило відповідачу аванс на цю суму і відповідач мав обов’язок поставити електроенергію на цю суму, але зобов’язання не виконав. Позиція відповідача полягала в тому, що отримані кошти в сумі 29 млн грн. від ДП «Енергоринок» не були авансовим платежем за поставку електроенергії, а були сплачені в оплату простроченої заборгованості, яка на момент платежу перевищувала 40 млн грн. Причому сплата 29 млн грн. була здійснена за рахунок бюджетних коштів на виконання Спільного протокольного рішення, укладеного між 12 юридичними особами, в особливому порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України.

Суди першої та другої інстанції залишили позов ДП «Енергоринок» без задоволення. У касаційній скарзі «Енергоринок» просив скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 14.02.2018 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.04.2018 та передати справу до суду першої інстанції на новий розгляд, вважаючи, що рішення у цій справі впливають на права НКРЕКП, яка не була залучена до участі у розгляді цієї справи.

Верховний Суд поставив крапку у цьому процесі, залишивши касаційну скаргу ДП «Енергоринок» без задоволення, а попередні рішення судів обох інстанцій – без змін.

Сторона захисту КП «Львівтеплоенерго», адвокати Ario Law Firm зазначають, що судові рішення у цій справі відповідають як чинному законодавству, що визначає особливий порядок розрахунків на оптовому ринку електроенергії шляхом прийняття Спільних протокольних рішень та проведення взаєморозрахунків за рахунок бюджетних коштів, так і принципу верховенства права, адже ДП «Енергоринок» порушило основоположний правовий принцип – pacta sunt servanda (з лат: «договори мають виконуватися»).

«По суті, ДП «Енергоринок» визнало, що мало прострочену заборгованість понад 40 млн. грн. перед нашим клієнтом, але при цьому вважало, що сплачені кошти в сумі 29 млн. грн. повинні йти не на погашення боргу, а в оплату електроенергії майбутніх періодів. Проте така позиція позивача була визнана судами необґрунтованою, оскільки за наявності простроченого боргу за поставлену електроенергію сплачені боржником кошти повинні йти в першу чергу на погашення боргу, а не в оплату електроенергії, що поставляється у майбутніх періодах», – сказав старший партнер Ario Law Firm Юліан Хорунжий.

При цьому, як зазначив радник Ario Law Firm Кирило Юхно, судові рішення у цій справі не впливають на права та інтереси НКРЕКП, а наведена позивачем судова практика в обґрунтування клопотання про залучення НКРЕКП є безпідставною, бо стосується вирішення окремої категорії справ, в яких НКРЕКП здійснює регулювання питань стягнення заборгованості за вироблену електроенергію енергопостачальниками, які розташовані на тимчасово окупованій території.

«Звісно, на правові відносини, що регулюють оплату електроенергії, виробленої ЛКП «Львівтеплоенерго» і поставленої на оптовий ринок електроенергії, не можна поширити підзаконні акти НКРЕКП та судову практику у справах про стягнення боргу за позовами енергопостачальників, розташованих на тимчасово окупованій території» – сказав він.

читати далі

Радник Ario Law Firm, адвокат Кирило Юхно прокоментував виданню FinClub рішення Апеляційного суду Києва щодо арешту активів українських “дочок” російських банків.

Коломойський утримує росіян в Україні

Ігор Коломойський домігся арешту активів трьох російських держбанків в Україні, щоб змусити Росію заплатити за відібрані в Криму активи близько $160 млн. На думку юристів, екс-власнику ПриватБанку буде важко відібрати у росіян їхні банківські «дочки» в Україні, оскільки російські держбанки не несуть відповідальності за борги РФ. Але арешт активів заморожує на невизначений термін плани росіян щодо згортання бізнесу.

Раптова розплата за Крим

У спокійному та розміреному житті російських держбанків в Україні, яких вже давно не турбують ні акції протестів націоналістів, ні напади вандалів, сталося несподіване потрясіння. Апеляційний суд Києва 5 вересня наклав арешт на акції ВТБ Банку, Промінвестбанку та Сбербанку. Це українські «дочки» російських держбанків – ВТБ, Зовнішекономбанку і Сбербанку.

Суд також заборонив українським банкам з російським держкапіталом самоліквідуватися або реорганізовуватися, продавати, дарувати або міняти своє рухоме й нерухоме майно. Ці запобіжні заходи київський суд схвалив за позовом колишнього голови правління ПриватБанку Олександра Дубілета і 18 компаній, що мають відношення до екс-співвласника банку Ігоря Коломойського, який подано до суду влітку. Таким чином колишні пов’язані особи ПриватБанку вирішили змусити Росію заплатити за програну справу в Гаазі.

Після анексії Криму Росією у вересні 2014 року самопроголошена влада півострова відібрала нерухомість та активи українського олігарха. Серед них знаменитий санаторій «Форос» в Ялті, 39 офісів ПриватБанку, 43 квартири в Ялті, пансіонат «Геолог» в Гурзуфі, більше 30 об’єктів нерухомості в Керчі, дитячий заклад оздоровлення в Алушті, нежитлові будівлі у Сімферополі, 32 АЗС, аеропорт «Бельбек» і нафтобаза. У червні 2015 року компанії Коломойського ініціювали в Гаазькому арбітражі розгляд, вимагаючи від Росії компенсацію за втрачену нерухомість.

У міжнародному суді вони посилалися на порушення російською владою в Криму міжурядової угоди від 1998 року про захист інвестицій між Росією та Україною, де йдеться про те, що сторони зобов’язуються не експропріювати і не націоналізувати інвестиції громадян одна одної без «швидкої, адекватної та ефективної компенсації».

Слухання у справі завершилися 2 травня 2018 року одноголосним рішенням арбітражу з питань відповідальності РФ перед ТОВ «Еверест Істейт» та групи позивачів, а також про компенсацію збитків за відсутність доступу до їхньої нерухомості в Криму. Заступник міністра закордонних справ України Лана Зеркаль повідомляла, що суд постановив стягнути з Росії $159 млн. Видання iareporter.com уточнює, що Росія повинна виплатити в якості компенсації $130 млн, а ще $29 млн – це відсотки з 2014 року.

І хоча рішення Гаазького арбітражу є остаточним і обов’язковим для сторін, в Кремлі його не збиралися виконувати, як і брати участь в судовому процесі. «Росія ніяк не була представлена і не направляла свого представника на цей судовий процес, тому ми не вважаємо себе стороною в цьому випадку», – говорив тоді прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков.

Ще 15 вересня 2015 року суд отримав листа, в якому Росія заявляла, що «не визнає юрисдикцію міжнародного трибуналу в Постійному арбітражному суді (PCA) при врегулюванні вищевказаних вимог». Тому Росія не делегувала до суду своїх адвокатів і не намагалася запобігти першому в історії РФ програшу у справі з виплати компенсації внаслідок анексії.

Валіза без ручки

У липні 2018-го Олександр Дубілет і компанії Ігоря Коломойського звернулися до українського суду, щоб виконати на території України рішення нідерландського суду про примусове стягнення грошей з Росії. У суді зазначили, що мова йде про $130,486 млн і відсотки на цю суму за чотири роки.

Щоб росіяни не змогли ухилитися від оплати боргу, екс-приватівці у серпні ініціювали арешт акцій українських «дочок» російських банків та інші заходи забезпечення.

Позивачі запевняли, що оскільки РФ ухилялася від участі в судовому процесі, є «реальна загроза того, що незастосування забезпечувальних заходів може ускладнити чи унеможливити виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу в разі надання дозволу на його виконання». Спираючись на публікації в ЗМІ, суд визнав, що відповідач в особі РФ має намір продати або припинити діяльність «дочок» російських банків, тому схвалив клопотання. Тепер компанії ICU заборонено проводити операції на рахунку в цінних паперах ВТБ Банку, компанії «Інвінтум» – на рахунку Зовнішекономбанку, Райффайзен Банку Аваль – на рахунку Сбербанку.

Російські держбанки вже давно і не раз намагаються продати свої українські «дочки». Після запровадження санкцій в березні 2017 року тільки Сбербанку вдалося продати львівський ВіЕс Банк (VS Bank) бізнесменові Сергію Тігіпку. Свою головну «дочку» російський держбанк продати не зміг. Спочатку на неї претендували російські бізнесмени Григорій Гусельников і Саїд Гуцерієв, потім білорус Віктор Прокопеня, а потім білоруський Паритет-банк. За інформацією FinClub, жоден з цих покупців не розглядався Національним банком всерйоз через прямий або опосередкований зв’язок з російським держбанком. Ніхто з них «добро» від НБУ так і не почув. Претендентом на Сбербанк виступав також Валерій Хорошковський, але через знаходження російського банку під санкціями він не захотів укладати угоду.

Схожа ситуація була з Промінвестбанком, який росіяни хотіли продати девелоперу Павлу Фуксу і народному депутату Максиму Микитасю. Але ця пара не отримала схвалення від НБУ. Ще один претендент – Олександр Ярославський – подав до НБУ документи на купівлю Промінвестбанку, навіть… не уклавши угоди з росіянами.

Ситуація з групою ВТБ виглядає більш прозаїчно. БМ Банк відправлено на самоліквідацію і з дня на день він чекає відкликання ліцензії Нацбанком. ВТБ Банк скорочує присутність в Україні й також розглядає можливість здачі ліцензії та реорганізації у фінансову компанію.

За інформацією FinClub, у російських держбанках незадоволені рішенням українського суду, оскільки воно заважає планам ВТБ Банку, який розглядав варіант здачі ліцензії в НБУ ще до кінця 2018 року. За інформацією російських ЗМІ, Промінвестбанк в листопаді також планував розглянути можливість відмови від ліцензії.

Тепер їм усім доведеться переглянути свої плани. «Схоже, що покупця на ці активи все одно немає. А ось зі зменшенням присутності можуть бути проблеми після рішення суду», – говорить керівник аналітичного департаменту ІК Concorde Capital Олександр Паращій. На його думку, дуже ймовірно, що таке судове рішення буде успішно оскаржено.

На оскарження арешту в Верховному Суді росіяни мають 30 днів. У прес-службі Сбербанку FinClub підтвердили, що планують судитися. При цьому підкреслили, що арешт не вплине на операційну діяльність установи. «Банк працює на території України у повній відповідності до чинного в країні законодавства та регуляторних норм. Арешт акцій не впливає на роботу банку з обслуговування клієнтів», – заявили в банку.

Уникнути експропріації

Партнер юридичної компанії EVERLEGAL Олександр Ружицький підкреслює, що арешт акцій – це тимчасовий захід. «Якщо український суд відмовить позивачам у дозволі на виконання рішення, арешт буде скасовано. Позивачі можуть стягнути майно РФ, що знаходиться на території України. Це правило поширюється і на акції банків, якщо буде встановлено, що вони належать Російській Федерації. РФ може добровільно виконати рішення – просто зарахувати гроші на рахунки позивачів, в цьому випадку ніякого стягнення акцій не буде», – пояснює юрист.

При цьому залишається відкритим питання, чи зможе Коломойський за бажання стягнути ці акції та стати власником російських банків. Як пояснює адвокат Ario Law Firm Кирило Юхно, згідно з міжнародною практикою, державні банки можуть нести відповідальність за зобов’язаннями держави. Але, з іншого боку, російські закони прописані по-іншому. «У рішенні суддя посилається на федеральний закон «Про банк розвитку» (Зовнішекономбанку), в якому також є припис, що банк не відповідає за зобов’язаннями РФ і навпаки. Аналогічне положення міститься у федеральному законі «Про банки і банківську діяльність». Головним акціонером Сбербанку Росії є Центральний банк РФ, решта – приватні особи. Допускаю, що такий арешт буде оскаржено, а історія в цілому матиме продовження», – вважає Олександр Ружицький.

Близько 40% акцій російського Сбербанку і 30% акцій ВТБ Банку знаходяться у вільному біржовому обігу (обидва російських держбанки проводили IPO), що робить їх менш схильними до судових ризиків у цій ситуації. На думку юристів, у такій ситуації не можна стягнути всі 100% акцій якоїсь з «дочок» за боргом російської держави.

«На наш погляд, за такої постановки питання постраждають акціонери Сбербанку Росії, що не мають відношення до держави РФ. Тому 100% акцій ПАТ «Сбербанк» (українського. – Ред.) не можуть підлягати стягненню», – зазначив Кирило Юхно.

Іван Пальчевський

Джерело:https://finclub.net/ua/analytics/kolomoiskyi-utrymuie-rosiian-v-ukraini.html

читати далі

Скористатися можливістю і взяти участь у конкурсі до Вищого антикорупційного суду – закликав адвокатів, практикуючих юристів та юристів-науковців партнер Ario Law Firm Євген Грушовець. З такою заявою, практикуючий адвокат звернувся до колег під час Експертної дискусії: “Конкурс до Вищого антикорупційного суду. Quo vadis?”, яку організувала громадська організація Transparency International Ukraine.

«Конкурс до антикорупційного суду – не тільки виклик, але і можливість для правничої спільноти. Ми бачимо, що і конкурс до Верховного суду, що вже відбувся, і нинішній конкурс до Вищого антикорупційного суду – це реальна можливість для кожного юриста, адвоката, науковця, який відповідає певним критеріям, стати суддею. І, що важливо, стати суддею не тому, що в нього є якісь зв’язки, а тому що в нього є за спиною багато знань, досвіду, практики, і тому що цей юрист нікому нічого не винен. Останнє, думаю, і є тим основним, чому юристи, адвокати та науковці сьогодні повинні брати участь у цьому конкурсі», – заявив Євген Грушовець.

«Для мене питання, чи потрібен Україні ВАС – не стоїть. Цей суд потрібен, тому що країні не вистачає правосуддя. Я часто буваю в засіданнях в Солом’янському районному суді Києва, і навантаження на цих суддів є дуже великим. Окрім корупційних справ, вони розглядають інші справи, наприклад, Солом’янського управління НПУ, чи управління державної фіскальної служби, цивільні справи, і від того, що суд не в змозі якісно, оперативно і своєчасно розглянути ту чи іншу справу, від цього, в першу чергу, страждають громадяни. Отже, якщо запрацює Вищий Антикорупційний суд, який буде розглядати справи виключно за спеціалізацією, від цього виграють і громадяни, і Держава», – додав адвокат.

Також Євген Грушовець переконаний, що ВАС буде ефективним, якщо участь у конкурсі візьме більша кількість бажаючих, ніж є сьогодні.

«Претензії? Звісно, вони будуть. Вони будуть в будь-якій справі, де є щонайменше дві особи з різним інтересом. Але якщо дивитися глобально – чи може Україна забезпечити гідне проведення цього конкурсу, я вважаю, може. Тому основний меседж: адвокати повинні приймати участь у цьому конкурсі. Тому що це конкурс знать, навичок, умінь, і кожен адвокат, практикуючий юрист, який на сьогоднішній день має досвід представництва інтересів в суді, має досвід захисту інтересів громадян під час кримінального провадження, він має реальну можливість пройти цей відбір і стати суддею ВАС.

Що заважає? Мабуть, час, який необхідний для підготовки відповідних документів, бо потрібно показати, чим ти займався 7-10 років практики. Але все це реально, тому що якщо людина дійсно любить свою професію, якщо розуміє свою майбутню роль, це потрібно робити.

Повторюючи слова Ганни Вронської, судді Верховного суду, запитаю: навіщо воно нам, практикуючим юристам, потрібно? Відповім: це шанс внести до системи правосуддя зміни і влити в неї нову кров. Тому що йдеться про створення нової якості правосуддя, це беззаперечно.

Ще є час до завершення конкурсу, і при великому бажанні ще можна зібрати той пакет документів, можна надати всю необхідну інформацію, і щонайменше, випробувати себе, свої можливості. Тому ми ще раз закликаємо адвокатів, практикуючих юристів, юристів-науковців випробувати себе і зробити систему правосуддя кращою, раціональнішою і надати їй кращих забарвлень», – звернувся до колег Євген Грушовець.

У дискусії також взяли участь Директор Національного актикорупційного бюро Артем Ситник, партнер АО «Солодко і партнери» Злата Симоненко, Юридичний радник організація Transparency International Ukraine Максим Костецький, спеціаліст з адвокації Центру протидії корупції Анастасія Красносільська, суддя Верховного суду Ганна Вронська та голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Сергій Козьяков.

Повний відеозапис дискусії ви можете переглянути тут:

Експертна дискусія: "Конкурс до Вищого антикорупційного суду. Quo vadis?"

Gepostet von Transparency International Ukraine am Mittwoch, 5. September 2018

читати далі

Торгова марка – це і обличчя бізнесу, і актив, який так само як нерухомість чи цінні папери може піддаватися нападам недобросовісних конкурентів чи рейдерів. І не слід недооцінювати ризики зневажливого ставлення до питань реєстрації торгової марки. Отже, про те, що  варто знати, а також що саме слід робити від початку реєстрації торгової марки, аби попередити будь-які можливі зазіхання на ваш бренд, в авторській колонці для Finance.ua  підготувала старший юрист Ario Law Firm Олена Диннік.

Давайте розпочнемо з того, що таке торгова марка взагалі.

Загальна термінологія

Отже, у перекладі з англійської, “trade mark“ – це загальновідомий міжнародний термін для позначення торговельної марки, незалежно від її виду.

Товарний знак – це знак (торговельна марка) для маркування товарів. Цей термін має походження з Росії, зокрема з Закону, який так і називається “Про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження товарів”.

Знак для товарів і послуг і торговельна марка – це терміни українського законодавства, в першу чергу Цивільного Кодексу України. Торгова марка (або знак для товарів і послуг) – позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб.

Також можна почути й термін «логотип». Це графічне виконання торговельної марки. Логотип, який і являє собою графічне зображення торговельної марки, може мати словесну і зображувальну частини.

Логотип стає торговельною маркою лише після того, як його подали на реєстрацію як торговельну марку, він пройшов відповідну експертизу і був зареєстрований як знак для товарів і послуг (як торговельна марка). Бренд – це та сама торговельна марка, яка вже отримала високу популярність і користується серед споживачів певною репутацією, простими словами, – розкручена торговельна марка.

Об’єктом знаку може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень.

Правова охорона надається знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності та моралі і на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені статтею 6 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”.

Серед торгових марок найчастіше можна виділити словесні, образотворчі і комбіновані (які містять одночасно і словесну і зображувальну частини). Вони також можуть бути як кольоровими, так і чорно-білими. Торгова марка охороняється територіально і може бути зареєстрована фізичними або юридичними особами тільки під певні товари і/або послуги.

На сьогоднішній день через постійний розвиток інформаційних технологій отримання більшої маржі від продажу товарів (або надання послуг) знаходиться у прямій залежності від популярності знаку, який цей товар (послуга) посвідчує, його загальної впізнаваності, обізнаності щодо нього широкого кола осіб.

Реєстрація торгової марки: покрокова інструкція

Пропоную детально розібратися безпосередньо у процесі реєстрації торгової марки та у кроках, які слід зробити, щоб отримати свідоцтво про реєстрацію.

Власником торгової марки може бути щонайменше одна особа. Для реєстрації торгової марки необхідно подати:

  • дані про заявника (фізичну або юридичну особу, резидента чи нерезидента);
  • інформацію про довірену особу, якщо заявка подається через представника, і довіреність на цього представника;
  • саме позначення, яке має бути придатним для реєстрації, унікальним та мати розрізняльну здатність;
  • визначення кольорів, як відмінної ознаки;
  • перелік товарів та послуг, які повинен захищати зареєстрований знак, згрупований за класами Міжнародної класифікації товарів та послуг (МКТП), від одного класу;
  • саме опис знаку, який має словесну ознаку, його зразки розміром 8*8см, а також документ, що підтверджує оплату збору за подання і розгляд заявки.

Якщо на реєстрацію подається торгова марка у чорно-білому кольорі, зображення подається в 5-ти примірниках, а якщо кольорова – у 10 примірниках.

Подати вказані документи можна або особисто, або поштою з описом до Державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності (УКРПАТЕНТ). За результатами подання заявки, заявник отримує відповідну розписку про її прийняття.

Порядком сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. N 1716, передбачено, що за подання заяви на знак одним заявником в одному класі МКТП (Міжнародний класифікатор товарів і послуг) оплачується 1000 грн, додатково за кожний наступний клас МКТП понад один, номер якого зазначено у заявці – 1000 грн, додатково за подання в заявці кольорового зображення – 500 грн.

Якщо заявка подається від декількох заявників, то збір зросте на 30%. Крім того, вказаним Порядком передбачено й інші збори, які необхідно платити за додаткові дії в певних випадках, зокрема, за внесення змін до заявки, відновлення терміну оплати збору за видачу Свідоцтва тощо.

Згаданий вище Міжнародний класифікатор товарів і послуг – це особливий перелік категорій усіх товарів і послуг, які виробляються, надаються або можуть бути зроблені, надані в будь-якій країні світу. Так, усі існуючі й поки неіснуючі продукти зібрані в певні групи в МКТП за найбільш явними ознаками і властивостями. Така класифікація є досить неточною і допускає можливість віднести конкретний товар відразу до декількох класів.

За умови, що оплату здійснено правильно, все вірно заповнено та подано, за наведеною в заяві адресою, заявнику надійде повідомлення від УКРПАТЕНТу про встановлення дати подачі заявки на реєстрацію знака для товарів і послуг. Саме з цієї дати можна ставити біля своєї торгової марки попереджувальне маркування “ТМ”. Дане маркування підтверджуватиме проходження позначенням процедури експертизи і вже частково буде охоронятися законом. Після проходження реєстрації та отримання Свідоцтва про реєстрацію знака для товарів і послуг, можна ставити значок “®”, як попередження споживачів і конкурентів про реєстрацію торговельної марки.

Крім того, Державне підприємство «Український інститут інтелектуальної власності” (УКРПАТЕНТ) перевіряє наявність тотожних і схожих до ступеня змішування вже зареєстрованих або поданих на реєстрацію торговельних марок, та перевіряє торгову марку на відповідність іншим вимогам ст.5-6 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”.

Залежно від кількості визначених класів товарів та послуг, змісту самого знаку, його схожості з іншими, відсутності заперечень інших заявників (правовласників) схожих знаків тощо, процедура реєстрації може тривати приблизно 1,5 року. Це стандартна реєстрація торговельної марки. За прискорення реєстрації торговельної марки треба сплатити додатково. Тоді прискорена реєстрація торгової марки може тривати 8-9 місяців.

Отримавши позитивний висновок УКРПАТЕНТу про відповідність позначення умовам надання правової охорони, знак для товарів і послуг може бути зареєстрований. Для цього сплачується збір за публікацію відомостей і мито за видачу свідоцтва, інформація відправляється з описом в УКРПАТЕНТ та протягом 3-х місяців видається свідоцтво.

Протягом 3-х місяців від дати отримання рішення про реєстрацію торговельної марки, необхідно сплатити державний збір за публікацію відомостей про реєстрацію торговельної марки – по 150 грн за кожний клас та додатково за публікацію кольорового зображення знаку – ще 100 грн.

Також слід сплатити 85 грн державного мита за видачу безпосередньо Свідоцтва на знак для товарів і послуг. Оригінал квитанції подається до Укрпатенту. Отже, після зарахування збору за публікацію та мита за видачу Свідоцтва на знак для товарів і послуг, Укрпатент проведе публікацію і надрукує відповідне Свідоцтво як охоронний документ.

Слід пам’ятати, що Свідоцтво діє протягом 10 років від дати подання заявки і за 6 місяців до закінчення цього терміну може бути продовжене знову ж на 10 років необмежену кількість разів.

При цьому, слід сплатити відповідний збір за продовження строку дії свідоцтва на знак для товарів і послуг, власником якого є одна особа, за один клас,- 3000 грн, та додатково за кожний клас понад один – ще по 300 грн.

У випадку пропуску подання терміну дії Свідоцтва у заявника додатково є 6 місяців, однак сплата збору збільшується на 50% і становитиме 4500 грн за один клас МКТП та по 450 грн за кожний наступний.

Після подання заявки на торговельну марку в Україні, можна також звернутися й по її міжнародну реєстрацію – майже в будь-якій країні світу у відповідності до Мадридської Угоди про міжнародну реєстрацію торговельних марок або за Мадридським протоколом про міжнародну реєстрацію торговельних марок.

Міжнародна реєстрація

Більшість країн світу ратифікували Протокол до Мадридської угоди, що дає право на стадії подання заявки до країни походження розпочати Міжнародну реєстрацію торговельної марки. На сьогодні є 185 країн-членів Всесвітньої організації інтелектуальної власності, у будь-якій з яких можна зареєструвати свій знак для товарів і послуг, або безпосередньо до патентного відомства країни, в якій бажаєте отримати охорону, або регіональної торговельної марки, наприклад Європейського Союзу, або подання міжнародної заявки на реєстрацію із визначенням кола країн за Мадридською системою.

На сьогоднішній день кількість країн-учасників Мадридської угоди складає 101, з переліком яких можна ознайомитися тут.

Для подання заявки на міжнародну реєстрацію, готується і подається заявка на основі раніше поданої національної заявки або реєстрації, здійснюється оплата міжнародних зборів.

При цьому, якщо мова зареєстрованої торгової марки – національна, то потрібно звернутися до реєстрації національної заявки іноземною мовою, а вже після цього звертатися за міжнародною реєстрацією.

Крім того, доцільно перевірити правильність заповнення найменування заявника, його адреси. Після подання заявки на міжнародну реєстрацію, здійснюється перевірка правильності оформлення документів (англійською або французькою мовами) та оплати мит в міжнародних (швейцарських банках).

За відсутності заперечень та зауважень міжнародного бюро, заявнику направляється сертифікат про міжнародну реєстрацію торгової марки із внесенням даних до міжнародного реєстру.

Після цього, міжнародним бюро направляються матеріали заявки в патентне відомство кожної заявленої країни.

До речі, відмова в одній з країн не означає відмови для інших заявлених країн на реєстрацію. Патентне відомство кожної із заявлених країн проводить експертизу з своїми національними правилами і потім повідомляє заявника про результати експертизи.

Вартість основного збору міжнародної реєстрації торгової марки в чорно-білому варіанті становить 653 швейцарські франки (~ 18,5 тис. грн), у кольоровому варіанті – 903 швейцарські франки (~25,6 тис. грн), за реєстрацію торгової марки більше одного класу – слід також додатково сплачувати. Вартість національного мита щодо обробки міжнародної Заявки в Патентному відомстві України становить 600 грн.

Перевірка на наявність зареєстрованих торгових марок за Мадридською системою, як правило, безкоштовна.

Термін дії міжнародної реєстрації торговельної марки також становить 10 років від дати подання заявки або від дати пріоритету, з можливістю продовження на наступні 10 років, за умови сплати відповідного міжнародного збору та подання відповідної заяви.

Підтвердженням факту реєстрації є публікація в Бюлетені на офіційному сайті ВОІВ про те, що ТМ зареєстрована в певних країнах.

Наявність свідоцтва підтверджує право інтелектуальної власності її власника, а тому їх можна передавати у використання, продати. З цього виникає очевидне питання вартості торгового знаку. Так, у першу чергу, це можна визначити за згодою сторін.

Втім, слід пам’ятати про можливість визначення ціни знаку для товарів і послуг – витратна та ринкова. В першому випадку, слід говорити про сукупність усіх витрат на створення, правову охорону і рекламу, можливі витрати на заміну на новий знак замість старого. Такий спосіб використовується у фінансовому обліку.

Що ж до ринкової вартості знаку, то слід зазначити про його розрахунок виходячи з популярності, ступені його правового захисту, конкурентоспроможність товарів, які маркуються цим знаком. Саме ринкову вартість враховують при переговорах щодо надання прав на використання знаку (ліцензії) іншим особам, внесенням до статутного фонду товариства, як внесок у спільну діяльність тощо.

Коли слід реєструвати торгову марку

Зважаючи на згадане вище, на питання «Коли слід реєструвати торгову марку?» – моя відповідь однозначна: реєструйте торгову марку щойно зареєстрували бізнес, або приступили до розробки нового продукту, який, за вашими розрахунками, буде успішним на ринку.

Також варто пам`ятати, що торгова марка охороняється лише для тих товарів та послуг, для яких вона зареєстрована.

Зверніть увагу, що промоніторити стан власної заявки та переглянути вже зареєстровані торгові марки можна на сайті Українського інституту інтелектуальної власності.

І найважливіше. Хоча загалом процедура реєстрації торгової марки може здатися нескладною, однак є чималі підводні камені, тому у більшості випадків не можна обійтися без спеціальних знань, умінь, навичок, досвіду, аби заощадити власні гроші та час.

Олена Диннік, старший юрист Ario Law Firm

Джерело: https://news.finance.ua/ua/news/-/433681/olena-dynnik-reyestratsiya-torgovoyi-marky-pro-shho-varto-znaty

читати далі

Про війну на сході України і лихо, яке вона принесла мільйонам українців, знають усі. Проте часто замовчуються інші деталі –  про те, як деякі державні інституції, які мали би полегшувати життя цим знедоленим особам, роблять, м`яко кажучи, навпаки. Особливо на фронті боротьби з бюрократією держінститутів не щастить пенсіонерам. Як зазначив один з фахівців у галузі права: «Нам говорять, що ми тримаємо курс до Європи, а в діях державних інституцій Україна схожа на Північну Корею». І виходячи з ситуації, що склалася навколо пенсіонерів з тимчасово окупованих територій, таке твердження не слід вважати далеким від істини. Чому? Аналізує адвокат Ario Law Firm Микола Соколов.

У зв’язку з бойовими діями на Сході України велика кількість громадян нашої країни змушені були покинути своє постійне місце проживання та переїхати до інших, безпечніших регіонів. З метою врегулювання питання щодо надання додаткових гарантій громадянам, постраждалим від війни, визначення їх статусу, порядку отримання пенсії та соціальних виплат Верховною Радою України був ухвалений  Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706 – VII, у якому  визначено, що тимчасово переміщеною особою – є особа, яка:

  • перебуває на території України на законних підставах;
  • має право на постійне проживання в Україні;
  • була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характер.

При цьому даний статус не є спеціальним, та жодним чином не підміняє собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом, і тим більше не є тим статусом, який звужує обсяг конституційних прав та свобод особи. Даний статус надає спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706 – VII), а саме: доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб тощо.

Масштаб проблеми

Згідно з інформацією, опублікованою на сайті Міністерства соціальної політики України, станом на 02 травня 2018 року, за даними структурних підрозділів соціального захисту населення обласних та Київської міської державних адміністрацій, в України взято на облік 1 500 186 переселенців або 1 225 470 сімей з Донбасу і Криму.

У звіті Пенсійного фонду України за 2017 рік міститься статистична інформація щодо кількості пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб, яким виплачуються пенсії. На 01 січня 2017 року пенсії виплачувалися 548,9 тисячам таких пенсіонерів, а на 01 січня 2018 року їх кількість становила 516,1 тисяч осіб. При цьому точних даних про чисельність пенсіонерів, які перебувають на непідконтрольній території, зокрема про померлих та тих, що виїхали до інших держав, немає.

Відповідно до дослідження Агентства ООН щодо питань міграції, 18 % домогосподарств переселенців повідомили, що з початку конфлікту на Сході України їм зупинили виплати, зокрема і пенсій. З загальної кількості 15 % були позбавлені виплат з 2017 по грудень 2017 року. Більше (25 %) були позбавлені виплат з січня по червень 2018 року. Найбільша кількість таких випадків стосуються щомісячної адресної допомоги (75 %). Відповідно до цього дослідження, пенсію припинили виплачувати 19 відсоткам опитаних переселенців. Якщо вважати цю цифру релевантною, то в перерахунку до офіційної чисельності зареєстрованих пенсіонерів-переселенців, пенсію припинили виплачувати 98 тисячам пенсіонерів. Це співставно з чисельністю населення такого міста, як Ірпінь.

У свою чергу, заступник міністра соціальної політики Микола Шамбир заявив, що «багато було зроблено» для спрощення перевірок тимчасово переміщених осіб. А заступник міністра з питань окупованих територій та ТПО Георгій Тука додав, що «не слід розганяти зраду і говорити про сотні тисяч заморених геноцидом пенсіонерів».

«Турботливий» ПФУ

Враховуючи вищевикладене, пропоную розібратися, що ж саме «було зроблено» зі слів заступника міністра соціальної політики у частині нарахування та виплати пенсії територіальними органами Пенсійного фонду України.

Так, у своїй діяльності органи пенсійного фонду керуються Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат ВПО за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 та ст. 12 Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706 – VII, так званим «правилом 60 днів». Дане правило передбачає, якщо пенсіонер з будь-яких причин відсутній на підконтрольній території більше 60 днів, то Управління соціального захисту населення скасовує йому довідку тимчасово переміщеної особи, а управління Пенсійного фонду України у свою чергу припиняє виплату пенсії. При цьому на письмові запити фізосіб щодо причин припинення виплат, управління, у більшості випадках, у відповіді зазначають, що повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеної особі у разі їх припинення відповідно до підпункту 4  пункту 12 Порядку (скасування довідки тимчасово переміщеної особи) можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення, передбачених законодавством (подання заяви – отримання нової довідки – проходження перевірки – отримання пенсії).

З цього постає питання,  як пенсіонеру ФІЗИЧНО прожити ці шість місяців, якщо пенсія є єдиним джерелом його існування? При цьому, заборгованість за попередні періоди не виплачується, а кошти можна отримати тільки з дати подання заяви щодо поновлення виплати. У той же час органи  Пенсійного фонду зазначають, що суми, соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Але ж даний Порядок, на який посилаються фахівці ПФУ, так і не був розроблений. Взагалі з незрозумілих причин державні посадовці відносять пенсію до соціальних виплат. Пенсія – набуте право кожного громадянина та є його/її власністю, яка зароблена працею.

Самодіяльність територіальних органів ПФУ

У зв’язку з даною ситуацією за допомогою правників в інтересах пенсіонерів було подано велику кількість позовів до територіальних органів Пенсійного фонду України щодо поновлення виплат та стягнення заборгованості. Наведу певні приклади відзивів, які були надані до суду органами Пенсійного фонду щодо обґрунтування своєї «правомірної» позиції.

Так, Рубіжанське об’єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області зазначало, що управління (мовою оригіналу): «забезпечує державну політику у сфері накопичення коштів та виплати пенсій. Випадки безпідставної виплати пенсії можуть призвести до дефіциту бюджетних коштів, що спричиняє значну шкоду державним інтересам. Крім того, зазначені факти можуть стати причиною невчасних виплат пенсії найменш забезпеченій верстві населення: людям похилого віку, інвалідам та неповнолітнім, позбавленим батьківського піклування» (справа Адвоката В. Корсунського).

Відзначилось і управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова, яке «вигадало» особливі умови та особливий статус по відношенню до регулювання питання виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам.

З цього випливає питання: чи є у вищезазначених органів є своя (інша) Конституція Україна та свої ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ з вибірковим підходом до них?

У більшості випадках суди ухвалюють рішення на користь пенсіонерів. У своїх рішеннях зазначають, що  правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат є Закон України № 1058 – IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України № 1058 – IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсії.

Підстави припинення виплати пенсії встановлені статтею 49 цього Закону, за приписами частини першої якої виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Аналіз наведеного нормативно-правового акту дає підстави зробити висновок про те, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених статтею 49 Закону № 1058 – IV. Посилання органів Пенсійного фонду на підпункт 4 пункту 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування як підставу для припинення виплати пенсії, є необґрунтованим, оскільки підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, як встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, а саме Законом № 1058 – IV.
Крім того, Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акту. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, яким і  є Постанова КМУ від 08.06.2016 № 365.

Що каже судова практика

Щодо судової практики з цього питання, то треба зазначити, що у постанові Верховного Суду від 22.03.2018 року по справі № 243/6391/17  за результатом розгляду аналогічного спору (припинення виплати пенсії особі, яка перемістилась з району проведення антитерористичної операції), суд дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття Пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Зауважимо, що вищезазначений Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706 – VII також не визначає порядку чи підстав для припинення виплат пенсії громадянам України, як і будь-який інший закон не встановлює таку підставу припинення виплати пенсії, як скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи, зміна місця проживання, застосування Інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан», списки Служби безпеки України, що так завзято застосовують органи Пенсійного фонду.

У постанові Верховного Суду від 20.06.2018 року у справі № 408/3096/17-а зазначено, що  суди встановили, що рішення про припинення виплати позивачу пенсії з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», відповідачем не приймалось. За таких обставин, колегія суддів попередніх інстанцій про порушення відповідачем вимог ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», оскільки позивачеві припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав. Доводи відповідача щодо необхідності застосування норм постанов Кабінету Міністрів України є безпідставними.

Також з приводу цього питання Суди посилаються на практику Європейського суду з прав людини, а саме – відповідно до п. 51 рішення по справі «Пічкур проти України» було зазначено, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, у якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на підставі того, що він більше не проживає на території України та у п. 54 зроблено висновок про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з цією статтею, користування правами і свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднані зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Ілашко та інші проти Молдови та Росії» Європейський суд з прав людини визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров’я» (МРП). Однак, навіть за відсутністю ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов’язання за ст. 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників. В цьому рішенні також зазначено, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратистський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма допустимими дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Крім того, як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.03.2003, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, – Україні чи за її межами.

Сьогодні ж склалася цікава ситуація. А саме, 20 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду разом з матеріалами адміністративної справи № 805/402/18 про розгляд типової справи Верховним судом як зразкової справи. До подання було додано копії матеріалів по 26 типових справах.
Рішенням від 03.05.2018 Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду (як суд першої інстанції) адміністративний позов до Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання неправомірними дій та зобов’язання вчинити певні дії (поновити виплату пенсії) був задоволений у повному обсязі.

Висновки Верховного суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню у всіх адміністративних справах, в яких позивачі: 1) є громадянами України; 2) мають статус внутрішньо переміщених осіб, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи;3) є пенсіонерами та отримують пенсію, призначену їм відповідно до Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

І, як часто відбувається в нашій державі,  державний орган подав навіть щодо явно «сумнівних» власних дій апеляційну скаргу про скасування вищезазначеного рішення  Верховного Суду та ухвалення нового – про відмову в задоволенні позовних вимог. У частині 11 статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення Верховного Суду в зразковій справі підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами перегляду рішень в апеляційному порядку, визначеному Кодексом.

Ухвалою Верховного Суду від 11.06.2018 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Бахмутського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області та призначено розгляд справи на 04 вересня 2018 року.

Що ж сподіваємось, що Верховний Суд у складі Великої палати винесе справедливе рішення з цього питання та дасть належну правову оцінку діям державних органів, а отже і захистить порушені права ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, які потребують допомоги та підтримки.

P.S.
Підбиваючи підсумки усьому вищевикладеному, хочу наголосити, що та система контролю за тимчасово переміщеними особами, яку запровадив Кабінет Міністрів України, скоріше нагадує нагляд за умовно-достроково звільненими. І це є порушенням прав та гарантій, які закріплені в Основному законі України – Конституції та містить ознаки дискримінаційного поводження, про що також неодноразово зазначали Суди в рішеннях по даній категорії справ.

Микола Соколов, адвокат, юрист Ario Law Firm

ФОТО з сайту “Новости Донецка”

читати далі

Адвокат Ario Law Firm Наталія Швець в авторській колонці на LIGA.net досліджує як довести у суді свою непричетність до автопригоди за допомогою даних відеореєстраторів поліцейських.

Ви стали учасником дорожньо-транспортної пригоди, поліцейський виписує за це штраф. Ви не згодні з рішенням правоохоронця і маєте твердий намір довести свою непричетність до чи невинуватість у ситуації, що склалася. Одним з доказів можуть стати дані з відеореєстратора водія. Але що робити, якщо такого немає? Пропоную розібратися.

Багато сказано і написано про вагомість даних з відеореєстраторів автолюбителів при доказуванні у суді. Особливо активно відеореєстратор використовується автовласниками, які більшу частину свого життя проводять за кермом. Встановлюють їх з метою використання зафіксованої інформації у якості доказів у суді, якщо у цьому виникне потреба. Така інформація може бути доказом в адміністративних справах при адміністративних правопорушеннях та при дорожньо-транспортних пригодах.

У разі, якщо водієм вчинено адміністративне правопорушення, працівники органів Національної поліції України складають протокол та на місці вчинення правопорушення, у певних випадках, виносять постанову у справі про адміністративне правопорушення. У більш драматичних ситуаціях, якщо сталась дорожньо-транспортна пригода з потерпілими, яка кваліфікується як кримінально-каране діяння, відомості про неї заносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань та порушується кримінальне провадження.

Відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення доказами у справі про адмінправопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку, орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для вирішення справи.

Зокрема такими даними вважаються у тому числі і записи з відеореєсратора, закріпленого на форменному одязі поліцейського. Нагрудна відеокамера чіпляється з правого боку.

Як отримати докази з відеореєстратора поліцейського?

Згідно зі ст. 34 Закону України “Про національну поліцію” поліція, серед іншого, може застосовувати такі превентивні заходи, як використання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису.

Окрім того, згідно зі ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію», поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні.

На сьогоднішній день, відео з камер, встановлених на дорогах, може використовуватись у разі необхідності надання доказів у суді. При цьому за зафіксовані на такому відео порушення поліція поки що не має право штрафувати водіїв.

У цьому контексті, важливо знати, що відповідно до Наказу Департаменту патрульної поліції НПУ від 03.02.2016 року №100, яким затверджено “Інструкцію про порядок зберігання, видачі, приймання, використання нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) працівниками патрульної поліції та доступ до відеозаписів з них” після здачі технічного приладу уповноважена особа структурного підрозділу інформаційних технологій та зв’язку управління патрульної поліції за наявності технічної можливості зберігає відеозапис на сервері до 30 діб.

Тобто, фактично, той відеозапис, який міститься на нагрудному відеореєстраторі, також повинен зберігатись до 30 діб. У разі, якщо водій оскаржує постанову про притягнення до адміністративної відповідальності, складену співробітниками поліції, то він має право витребувати відеозаписи з нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції, які причетні до складання протоколу про адміністративне правопорушення через суд. Таке витребування – поширена судова практика.

Записом з відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції можна скористатись у суді у разі, якщо, наприклад, водій при оскаржені постанови про притягнення до адміністративної відповідальності намагається довести порушення, які були вчинені поліцейськими при складені протоколу або постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, або, коли не було відеореєстратора в автомобілі і необхідно підтвердити якісь доводи. Серед порушень поліцейських, які оскаржуються найчастіше: невнесення запису до протоколу відомостей про свідків автопригоди, неознойомлення учасника з правами та обов`язками тощо.

До речі, зйомка є превентивним заходом, а відповідно до ст. 31 ЗУ “Про Національну поліцію” під час проведення превентивних поліцейських заходів, поліція має про це повідомити, тобто попередити водія про ведення відеозйомки.

У свою чергу і водій має право спитати поліцейського про те, чи відбувається відеозйомка. У разі ж відмови представника правоохоронних органів відповідати чи вмикати камеру, – внести ці відомості до протоколу.

Звертаю увагу – якщо правоохоронець не повідомив вам, що здійснюється відеофіксація, не покладайтеся на долю чи законослухняність правоохоронця. Вимагайте у нього увімкнути відеофіксацію – це його обов’язок. При цьому, якщо відеофіксація здійснюється, ви не маєте права заборонити правоохоронцю її здійснення.

Так само, у підтвердження доводів своєї позиції, поліцейські можуть самостійно надати суду відеозапис з нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції.

Тобто, як сторона, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право скористатись інформацією з нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) інспекторів патрульної поліції, так і поліцейські у підтвердження законності своїх дій також мають право використовувати цю інформацію.

Джерело: http://ua.news.liga.net/society/opinion/videoreestrator-rozsudit

читати далі